Перифразом (грец. περίφρασιζ — описовий вираз) називається заміна прямого найменування предмета непрямим його означен­ням, даним у формі описового словесного зворота, що вказує на предмет, виділяючи його побічні ознаки. Як вказував Б. Томашевський: «...перифраз побудований на визначенні предмета замість прямого його найменуван­ня». Наприклад: «Над морем високо, на непоруш­ній скелі, // Квіт чарівний на мертвому стеблі, // горить вогонь, — щоб у морській пустелі // знаходили дорогу ко­раблі» (Є. Плужник; мається на увазі маяк); «...с длинных усов, напудренных тем неумолимым парикмахером, кото­рый без зову является и к красавице, и к уроду и насиль­но пудрит уже несколько тысяч лет весь род человечес­кий» (М. Гоголь; парикмахер — це час).

Оскільки перифраз, як і метонімія, вказує на суміжні з означуваним поняттям ознаки, його найчастіше розгляда­ють як один із різновидів метонімії, а саме — так званої розгорнутої метонімії, тобто метонімії, в якій наймену­вання предмета не обмежується вказівкою на одну озна­ку й передбачає виділення цілого ряду ознак, що висту­пають прикметами означуваного предмета. «І метонімія, і особливо перифраз, — пише Б. Томашевський, — зустрі­чалися майже завжди, але типові вони лише для певних періодів та літературних шкіл. В особливому вжитку вони були в ті періоди, коли жорстко ставилися до відбору слів коли прості слова вважалися непоетичними. Для того, щоб додати мовленню поетичності, вдавалися до різних непрямих форм словесного означення. Особливо це харак­терно для періоду пізнього класицизму у XVIII ст. і на початку XIX ст.».

 Виразність перифраза полягає в тому, що в його худож­ній структурі завжди має місце елемент певної загадки, яку читачеві необхідно відгадати для того, аби зрозуміти, про що йдеться в перифразі. Не останню роль у художній виразності цього прийому відіграє й елемент словесного при­крашення описуваного предмета. Загадка і прикраса в пери­фразі повинні, проте, мати свої межі, за якими зміст пери­фраза без додаткового коментаря може залишитися не­зрозумілим для читача. Так, один з поетів французького Від­родження Жоакен Дю Белле замість «від сходу до заходу» радив писати: «...від тих, хто перші бачать, як червоніє Авро­ра, до тієї межі, де Фетіда приймає у свої хвилі сина Гіпері­она». Порушення міри зрозумілості й відповідності перифра­за мовленнєвому контексту гостро критикував О. Пушкін. Разом з тим при дотриманні певної міри перифраз може виступати як засіб художнього увиразнення мови. Зокрема, він дуже часто використовується з метою створення коміч­ного враження (наприклад, у М. Гоголя, який тонко пароді­ював перифрастичний стиль сентименталістської прози).

Тавтологія (дав.-гр. ταυτολογία від дав.-гр. ταυτο — те ж саме та дав.-гр. λόγος — мова) — у риториці, використання повторювання або надлишковості у мові, коли одна частина висловлювання повністю або частково дублює зміст іншої.

Тавтологію іноді вважають різновидом плеоназму, або називають «хибним плеоназмом» — тобто таким плеоназмом, який не є виправданим ані з логічної, ані з експресивної та стилістичної точки зору (наприклад, «більш тепліший» замість «тепліший», або «популярні шлягери», «відомі зірки естради», «одноголосний консенсус», «прайс-лист цін» та ін.). Здебільшого, вживання таких тавтологій є проявом недостатньої логічної та мовної грамотності.

Дублювати зміст можуть не тільки окремі слова, а й цілі речення або їх частини, наприклад: «…вони ведуть активніше статеве життя і в результаті частіше займаються сексом».

Найочевиднішою тавтологія виглядає у словосполученнях, де дублюється один корінь (наприклад, «масляне масло») або корені різномовного походження з аналогічним змістом («пам'ятний сувенір», «народний фольклор»), але у деяких випадках такі слова насправді використовуються у дещо різних значеннях і не повністю дублюють зміст один одного. Наприклад, у словосполученнях «чорне чорнило» чи «біла білизна» повторюються корені, але не значення, оскільки чорнило буває не тільки чорним, а білизна — не тільки білою. Буквальне значення латинського слова «республіка» (res publica) — «справа народна», однак словосполучення «Народна Республіка» здебільшого не сприймається як тавтологічне.

Тавтологічні конструкції входять також до експресивно-стилістичних плеоназмів, які активно використовуються в образній народній та художній мові: «плакати гіркими сльозами», «думу думати», «гори воно вогнем».

Використання повторів чи часткове дублювання змісту, яке покращує стиль або робить висловлювання більш чітким і зрозумілим, зазвичай не характеризується як тавтологія, хоча і використовує для передачі змісту надлишкові засоби. Іноді дублювання змісту використовується для того, щоб підсилити або зробити наголос на певному аспекті висловлювання: наприклад, подарунок за визначенням є безкоштовним, але дуже часто говорять «безкоштовний подарунок», щоб наголосити, що немає жодних прихованих зобов'язань, фінансових або будь-яких інших.

Ампліфікація (лат. amplifikatio —поширення, збільшення) — стилістична фігура, яка полягає в підкреслено від­чутному накопиченні в межах суміжних висловлювань (як правило, одного, двох-трьох речень або коротенького абзацу) однотипних мовних одиниць. «Кожна з цих оди­ниць має самостійне значення, а всі разом, функціонуючи у взаємодії, вони підкреслюють, експресивно посилюють висловлену думку. Відповідно до стилістичної настано­ви нагромаджується певна кількість таких одиниць з до­триманням, звичайно, міри своєрідної „норми", яка забезпе­чує належний художній ефект. Нагромадження ампліфі-кованих елементів без почуття міри може мати зворотній ефект, порушити стилістичну фігуру. Негативний ефект дає й ампліфікація, позбавлена цілеспрямованості та належного осмислення. Нагромадження засобів, що творять фігуру, повинно бути підпорядковане конкретному стилістичному завданню. У майстрів українського слова ця стилістична фігура твориться та використовується з тонким художнім тактом».

Ампліфікуються звичайно, нагромаджуючись в обмеже­ному контексті, слова та мовні звороти, що виражають сино­німічні поняття, або ж слова однотипних частин мови. Обидві форми ампліфікації можуть виступати як нарізно, так і разом, утворюючи своєрідні комбіновані поєднання. Прикладом ампліфікації смислової одиниці, що виражає одну частину мови, може слугувати уривок із повісті О. Ко-билянської «Земля», де в межах трьох суміжних речень кількісно накопичується займенникова форма: «Ось той блі­дий хлопець, те змарніле, виголодніле тіло, з тим дитинячо дрібним личком — се був його одинокий син. А той одино­кий його син був братоубійник. Він, батько, знав про се. А як і про се ніхто не знав, він знав про се. І воно так буде до кінця життя його, до останнього віддиху його». По­рівняйте з ампліфікацією слів, що виражають контексту­ально-синонімічні поняття, оформлювані за допомогою однотипних мовних засобів:

Сі круглії вежі й високії мури — Страшні та суворі, непевні, понурі, І скрізь у тих мурах стрільниці-бійниці, При вежах тих сумні «темнії темниці».

(Леся Українка)