Головна » 2012 » Квітень » 14 » Великдень, та як його святкують
19:59
Великдень, та як його святкують

Усі ми виносимо з країни дитинства романтичні спогади, котрі иа схилі літ усе частіше й частіше навідують у гості, як щось дале­ке І неповторне. Для мене таким незгасним острівцем, що горить голубим овидом тих років, е Великдень, який здебільшого припадає на квітень. Здається, жодне свято для нас, сільської дітвори. Ні приносило стільки радості і душевної теплоти, як Пасха. Це дійсно був Великий день. Може, не стільки церковними відправами, як онародненими дійствами родинних та громадських обрядів. Адже нарешті можна було вволю поласувати в проголодні повоєн­ні літа смаковитою, що танула в роті, паскою, досхочу наїстися ЯЄЦЬ, похристосуватись і напоцокуватись крашанками в колі своїх однолітків.

Не менш цікавими були для нас і відвідини всеношної. Ще заздалегідь потаємно від вчителів домовлялися про похід у сусідні Скурати, де на всю округу збереглась одна-єдина церква. Щоправ­да, біля храму постійно «стояли на чатах» наші вчителі, аби не допустити нас на всеношну; кого щастило їм впіймати, тому зни­жували за чверть оцінку з поведінки і викликали батьків до шко­ли...


Але й ми були не ликом шиті. Десь опівночі, коли «блюстителям порядку» надокучувало «тримати заслін», і вони розходились по домівках, ми манівцями збігалися до храму і, розсіявшись по закутках, чекали святкової відправи. При цьому щиро вірили: як­що не задрімати протягом ночі, то обов'язково пощастить відшу­кати гніздо дикої качки.

Як зараз пам’ятаю той вечір. Припоравши домашнє господар­ство та зладнавши в кошик паску, крашанки і шмат сала, ми з ма­мою вирушили на всеношну. Доки дісталися,— людей у церкві було повно. Хтось з місцевих читав по складах Євангеліє. Та ось вдарили дзвони. Люди оживилися — незабаром має з’явитись з вівтаря сільський батюшка.

Так  і сталося: розчинились врата, і в святкових ризах з хре­стом у руках до прихожан вийшов священик. Я уважно стежив за ним, бо знав, коли він уперше привітає з Христовим Воскресінням, потрібно, тримаючи в руці срібну монету, відповісти: «Анталюз маю!» Тоді ця копієчка, походивши по інших руках, неодмінно повернеться до мене не сама, а з усіма тими, що були поруч з нею.

А ще пригадав, як радив дядько Андрій; на свято потрібно но­сити карбованця в кишені. Якщо хтось привітає: «Христос Воскрес!», то потрібно тричі відказати: «А в мене карбованець є!» — тоді протягом року не виводимуться гроші. Тільки в це не дуже вірилось...

Ставши перед мирянами, священик басовитим голосом промо­вив:

        Христос воскрес!

Присутні хором відповіли:

        Воістину воскрес!

Після триразового повторення хор заспівав:

Христос воскрес! Смертю смерть поправ І сущим во гробі живот дарував...

На вулиці враз почулися постріли — то мисливці, як казали старші, в такий спосіб «убивали чортів». Після служби всі почали виходити з церкви з хоругвами, хрестом і плащаницею. Упевнив­шись, що в храмі нікого не залишилося, останнім вичвалав цер­ковний сторож і примкнув двері на замок. Мати пояснили це тим, що в церкві можуть приховатися жінки-відьмачки та чоловіки- упирі. А щоб вони не доторкнулися до замка, то біля дверей по­стійно стояв вартовий.

                 Вони ще можуть торкатися священикової руки,— мовили на останок ненька. — Придивляйся, хто це робитиме!

                 А хіба в нас є відьми? ~ здивувавсь я.

                 Є, синку, є...

Тим часом процесія втретє обходила довкола церкви, обіч якої стояло безліч людей «зі святим»: пасками, крашанками, ковбаса­ми, салом, стільниками. Дехто з більш заможніх приніс посвятити навіть запечене порося з хріном у зубах. Після урочистого обходу батюшка освячував нехитрі селянські вжитки. Черга дійшла і до нас. Як тільки відбувся обряд, мама нахилилися до мене, тричі похристосувались і поцілували, потім так вчинили з тіткою Ган­ною, що стояла поруч, обмінявшись крашанками.

Нарешті почало світати, і ми вирушили додому. В хаті біля по­кутя ще горіла, запалена з вечора, лампадка, «бо ангели всю ніч над селом літають». На ліжкові, схилившись на перила, куняли тато: цієї ночі лежати під ковдрою не годилося, бо кажуть, що мо­же нечиста сила приснитися. Похристосувавшись, мама налили в череп’яну миску води, поклали щойно принесену крашанку і запропонували мені вмитися, потерши нею щоки, «щоб завжди були рум’яними».

Доки готували сніданок, мені було велено однести корівці окра­єць свяченої пасхи, притрушеної сіллю. Перед тим як почати розговини, тато мовили:

                 Дай, Боже, і на той рік дочекатися цього світлого Христово­го Воскресіння у щасті та здоров’ї!

Ми відповіли:

                 Дай, Боже!

Змастивши салом щоки, ніс та губи, тато запропонували зроби­ти це і нам, «аби влітку сонце та вітер не тріскали шкіри». Нато­мість взялися розговлятись. Першою стравою була звичайно паска. Коли її розрізали, на стіл впало кілька кришок. Тато ре­тельно позбирали їх і наказали мені вкинути в піч, «щоб миші не поїли, бо перетворяться в кажанів і будуть літати над тим, хто їх розгубив».

Нарешті прийшла черга грати навбитки — найзаповітніша моя забава. Кожен вибрав «на око» пару яєць, і ми почали моцакуватись. Тато, як цього й варто було сподіватися, вийшли пере­можцем. З цієї нагоди вони пригадали, як у дитинстві приносили додому повні кишені «биток». А ще неньо оповіли, як буваючи в світах, бачили інші, ніж на Поліссі, великодневі обряди. Напри­клад, у степовій Україні, за два тижні перед святом, набирали в та­рілку землі і розмішували її з вівсом. На Великдень, коли зерно вже закущувало так, що у ньому могло сховатися яйце, ставили «могилку» (так називали в народі вівсяну поросль) на стіл, а дов­кола неї клали стільки крашанок, скільки померло близьких у ро­дині. Так вони мали лежати протягом тижня — до Поминального понеділка. Літні люди після утрені ходили на могилки «христосу­ватися з ріднею», називаючи поіменно батьків чи дітей, приказую­чи: «Христос Воскрес!». Начебто, після того як священик опові­стить про воскресіння, з могилок можна почути відповідь: «Во­істину воскрес!».

Дехто в ніч перед Великоднем одвідував могилки своїх батьків, щоб випросити у них прощення за те, що вони свого часу про­кляли небіжчиків; якщо земля загуде, то це означало, що батько-матір простили — «в такий спосіб землиця сповіщає, що прийняла їх і відпустила гріхи за прокляття». У цей час можна побачити і палаючі свічки, які підтверджують, що якась душа пішла до раю...

А ще тато згадали, як раніше біля церкви або на сільському пагорбі хлопці цілу ніч палили вогнище. При цьому годилося зрі­зати в лісі сухе дерево (дуба чи вербу), бо в ньому ховаються нечисті, і вкрасти у попа чи корчмаря стару діжечку або якийсь ін­ший господарський вжиток на розпал. Біля таких вогнів збирало­ся багато людей, переважно літніх чоловіків; вони грілися і розпо­відали всілякі кумедні історії або про те, як Іуда за тридцять срібних продав свого вчителя. Вважалось, що вогонь цей є прооб­разом того, біля якого грілася варта, охороняючи розіп’ятого на хресті Ісуса.


Я запитав про відьом. Тато розповідали, що колись, аби розпізна­ти, хто е нечестивицею, вчиняли таке дійство. Брали від труни шматок дошки, у якій був сучок, виколуплювали його і приносили на всеношну. Крізь таку дірочку можна побачити серед присутніх відьму — в неї на голові обов’язково має бути череп’яна макітра. Але робити це потрібно дуже обережно, оскільки нечестивиці мо­жуть підстерегти, і тоді провидцеві не оминути лиха...

На такій гумористичній ноті ми й завершили великодневе го­віння. Я з мамою лягли перепочити. У підобідню пору, коли про­кинувся, взяв два моцаки й дременув на крижове — там уже було повно однолітків. Усі в новеньких костюмчиках та з крашанками. Сусідський Толик одразу ж запропонував зіграти в навбитки. Об­дивившись його моцака — чи, бува, не підсовує мені галунку-ви- крутку — висмоктану соломинкою і наповнену смолою чи воском підробку,— я зголосився.

Щастя всміхнулось мені. Взявши виграну битку, підходжу до Косарика. Хоч і знаю, що він вельми шпеткий на всілякі фанабе­рії, але сподіваюся, що цього разу таки поталанить мені. Косарик підносить геть обплетене пальцями яйце, так що ледь-ледь видніє «попка» — нижня його частина і хизується:

                 Було не було, даю тобі перевагу — можеш бити носком!

Але я докумекав у чому справа, і пропоную показати крашан­ку. Опинається, бачу. Потім, заховавши руки за спиною, протягує правицю. Я взяв яєчко, обдивився його зусібіч,— звичайнісінька собі галунка. Та доки я витягував свого моцака, він все-таки встиг підсунути «пустушку». Як не шкода було, але мусив віддати про­граш...

Нарешті хтось запропонував піти до гойдалки. На узліску, на­передодні Великодня, хлопці причепили до дубової гіллі дві тич­ки, а знизу приправили кріселко. Такі гулі в нас завжди вчиняли на Пасху. Довкола було людно й гамірно: одні гойдалися на орелі, інші грали в навбитки, а дівчата неподалік водили хороводи. Об­любувавши на обочині невеликий пагорб, щоб «не муляти паруб­кам очі», бо можуть прогнати геть, ми почали з «котків». Ставши купкою, скочували в долинку свої крашанки. Оскільки моє яєчко найбільше вдарило інші, то я за одним махом виграв аж п’ять галунок. Невдовзі перейшли «в кидки»: той же Косарик поклав на від­стані кількох кроків двоє яєць так, що між ними можна було всу­нути півтора пальця, а мені годилося влучити в обидва. Якщо про­махнусь або поцілю в одне, то мушу віддати своє; як ви розумієте, справа ця нелегка. І тим приємнішим був мій виграш, що переміг я свого недавнього «кривдника».

Після цього спробували розіграти ще одну забаву. На відстані десяти кроків поклали яєчко на землю. Щоб його дістати, потрібно було пройти цю відстань із зав’язаними очима і взяти голіруч. Як­що «заблукав» або не розрахував відстані і не зміг дотягтись до крашанки,— мусив віддати свою. Дві мої спроби виявилися мар­ними.

Додому повернувся під вечір. У хаті на покуті сидів хрещений. Я привітався з ним традиційним: «Христос воскрес». А він пода­рував мені дві писаночки, що їх спеціально виготовив для мене.

Таких красивих розмальовок я ще не бачив ні в кого. На одній з писанок червонів хрест, а нижче текст; «З Христовим воскресін­ням вітаю!» Красно подякувавши за несподіваний гостинець, я обережно поклав писанки на покуть. Хрещений тато тим часом почав згадувати, як відзначали Великдень на Поділлі — звідки він був родом.

Повернувшись з церкви, господарі, у яких в хаті були таргани, казали одне одному:

                 Що зараз будемо робити?

                 Будемо, свячену паску і яйця їсти,— відповідав інший.

                 А таргани що будуть робити?

                 Самі себе їсти...

Потім, відрізавши від паски дві цілушки, одну відносили худо­бі, а другу засушували. Свяченої паски не давали лише котові та псові, «бо то великий гріх» (хоч дехто вважав, що тварина, котра посмакує нею, не хворітиме сказом навіть тоді, коли її покусає хвора псина).

Після того як причастили домашніх тварин, сідали снідати са­мі. Діти невдовзі оббігали сусідів та родичів, вітаючи їх з Христо­вим воскресінням. За це юних сповісників обдаровували крашан­ками чи писанками.

По обіді молодь і дорослі сходилися на цвинтар. Підлітки вчи­лися дзвонити в дзвони, а парубки грали в «Козаків». З-поміж гурту вибирали двох «панів», котрі набирали парні команди з числа присутніх — себто «козаків». Взявши палицю, якою мали бити м’яча, «пани» вирішували, кому бути «вдома», а кому — «в полі». Хто першим навершував кийка, той залишався «вдо­ма» — розігрував гру.

Закінчивши одну забаву, бралися за іншу —- «Довгу березу».^ Кілька хлопців, розмістившись один за одним на відстані десять! кроків, ставали на одне коліно і пригинали голову. Той, що ззаду, перестрибував передніх і також робив подібну позу. Гра закінчувалась тоді, коли «Довга береза» обходила довкіл церкви.

Дівчата здебільшого грали в «Жучка». Ставши парами одна до одної обличчям, схрещували обидві руки. По них, мовби по мі­сточку, проходили маленька дівчинка або хлопчик. Пара, по чиїх руках пройшов «Жучок», миттю перебігала наперед. Рухаючись у такий спосіб довкіл церкви, юнки співали:

Ходить Жучок по ручині,

А Жучиха по долині.

Грай, Жучку, грай!

Присутні приспівували:

Ой грай. Жучку, грай, небоже.

Най ти, пан Біг поможе.

Грай, Жучку, грай.'

А ми того рік чекали.

Та щоби-сь мо Жучка грали.

Грай, Жучку, грай...

Увечері хлопці йшли до дівчат по писанки. Якщо юнка давала парубкові пару розмальованих яєць, то він мусив відборгувати — на третій день Великодня «відгуляти писанки» — себто найняти музик і запросити її в танок. У нас, на Поліссі, щоправда був інший звичай. Дівчата самі вручали свої вироби хлопцям, а ті на храмовому святі мусили причастити медівкою і найняти музик...


Подолянки вірили, якщо вкинути в піч перед тим як пекти пас­ку, галузку, котру затикали на Зелені свята під стріху, то неодмін­но до хати прийде жінка-відьмачка. Натомість людина, що помер­ла на Великдень, вважалася «вельми щасливою». Небіжчикові обов’язково клали в домовину писанки, «щобись мала з чим при­йти до родичів і похристосуватись».

Чимало повір’їв пов’язано із скарбами. Вважалося, що в ніч напередодні Великодня, коли читається «Одіяння», повсюди спа­лахують вогнями скарби, особливо ті, що їх ховали за турків і та­тар.

Про Великдень народ створив чимало прислів’їв та приказок.

Обійдемося на Великдень без гречаної паски.

На Великдень сорочка хоч лихацька, аби біленька, а на Різдво хотя сйрова, аби нова.

Дороге яєчко к Великому дню.

Де той у бога Великдень, а він уже з писанками та крашан­ками.

На Великдень перший раз закує зозуля.

Де вовк на Великдень зачує дзвони, то там буде цілий рік кру­титися.

Переглядів: 1721 | Додав: StudentSun | Теги: Великдень, Паска | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]