9 листопада – день української писемності і мови.

Останніми роками вітчизняні історики, та й переважна більшість російських, дійшли висновку про те, що Київська Русь ніколи не була колискою трьох братніх народів – українського, російського і білоруського. Тобто в Києві Володимира Великого і Ярослава Мудрого розмовляли не східнослов’янською (якої насправді не існувало), а праукраїнською мовою. Особливості, притаманні українській (і не властиві російській чи білоруській мовам), фіксують ще у творах давньоруської літератури практично від самого початку її виникнення. Проте залишається не зовсім з’ясованим інше – яким чином формувалася ця мова.

На думку мовознавців, наша мова почала набувати самобутніх рис набагато раніше, ніж вважалося, - а саме з початком поділу на групи племен, розвитком поселень і будівництвом городищ, тобто приблизно  в VI ст. по Різдву Христовому, остаточно сформувалися у XIV ст. Крім давньослов’янської основи, в ній було доволі багато запозичень із скіфської (діалекту давньоіранської мови), кельтської і готської мов. Адже саме ці етноси тривалий час домінували на теренах сучасної України.

Історичний вплив на її формування мала і народна латинь. Жвава торгівля зерном із Римською імперією спричинила те, що монетна (вагова) система державних антів, а згодом і Київської Русі, стала базуватися на римській. У римлян також були запозичені й міри об’єму, що без змін проіснували до давньоруського часу: четверик об’ємом у 26,26 л та півосьмин – 52,52 л. Адже у Римській імперії кількість зерна вимірювалася об’ємом, а не вагою. Крім того, багато місцевих чоловіків служили в римській армії, за що отримували пристойну платню монетами, численні скарби яких знайдено на більшій частині теренів сучасної України. Про це ж свідчать і назви населених пунктів, утворені від слова Рим (Ромни, Рими, Ромачі, Римів, Ромейки) та імен римських імператорів: Трояни (Троянівки), Домниці (Думівки), Титусівки, Августівки, Адріанополі, Максимільянки та ін.

Не дивно, що крім багатьох слів, у народній латині українська граматика запозичила і майбутній недоконаний час (їстимеш, матимемо), який є нормою для західнороманських мов і повністю відсутній в інших слов’янських, румунській та молдавській мовах, а також словотвірний суфікс –ар – відповідник латинського –arius. За його допомогою в українській мові утворюються назви професій і занять (страйкар, казкар, слюсар, господар і т.д.). Для порівняння, російський словотвір використовує для цього понад сорок різних моделей. І на це є певна причина. Російська мова ставала такою поступово, вбираючи в себе десятки мов найрізноманітніших етносів і народностей. Цей процес тривав понад півтисячі років і завершився лише на початку XVIII ст.

Але, звичайно, найбільше вкраплення знайомих і зрозумілих нам слів знаходимо у найпоетичнішому давньоруському літописі «Слово о полку Ігоревім». Про це свого часу писав Віссаріон Бєлінський. Зокрема у найдавніших списках руських літописів ім’я хрестителя Русі пишеться на український манер – Володимир, а в наступних вже на болгарський – Владимир. Крім того, там можна знайти українські назви місяців – «серпень» та «грудень» і звернення (кличну форму) – «княже». До речі, клична форма серед слов’янських мов притаманна лише українській.

У XV – XVII ст. у росії вважалося «высоким стилем» говорити і писати давньоболгарською (церковною) мовою. Вона утворилася на основі тюркської (нею розмовляли поволзькі булгари), фракійської (мови корінного балканського населення) і різних діалектів давньослов’янської мови, якими спілкувалися слов’яни-переселенці з Центральної Європи та Подніпров’я. Тому у згадані століття під час переписування майже всі українізми в літописах були змінені на «правильні» тобто староболгарські слова.

Залишається не до кінця з’ясованим і питання започаткування писемності на наших землях. На сьогодні вже відомі десятки речень і слів побутового характеру VIII – X ст., видряпаних давньою українською мовою на різних предметах латинськими та грецькими літерами. Це є свідчення того, що наші пращури шукали способи відтворення на письмі вже існуючої розмовної норми.

Показовим у цьому є напис на стіні Михайлівського притвору Софії Київської, в якому дуже акуратно відтворено майже весь кириличний алфавіт, крім кількох літер (ч, у, ь, ъ), але є зайві грецькі (ксі та омега). Схоже, що перед нами – один із варіантів раннього письма, скопійований безіменним ченцем. Адже у цьому приміщенні в ХІ ст. розміщувались бібліотека і скрипторій.

На думку відомого болгарського філолога Еміла Георгієва, кирилиця є природним алфавітом, що поступово протягом VII – X ст. удосконалювався у процесі підлаштування грецької графіки до фонетичних властивостей слов’янських мов. Тому останнім часом дедалі більше вчених пристають до думки, що проповідники християнства з Македонії брати Кирило і Мефодій не могли винайти те, що у слов’янських народів було стихійно започатковано ще задовго до народження братів і звершилося вже після їхньої смерті.

Проте ніхто не заперечує, що Кирило є винахідником глаголиці. Цей алфавіт було створено просвітителем близько 862 року в Моравії на основі євангеліє і псалтиря, написаних так званими сарматськими знаками Північного Причорномор’я. З книгами святого письма, написаними цими знаками, Кирило ознайомився під час перебування у Херсонесі за рік до моравської місії. Проте через складність цей алфавіт не знайшов широкого розповсюдження. Глаголиця застосовувалася в Болгарії і Моравії в Х – ХІ ст., а потім усе-таки поступилися кирилиці. Лише в Хорватії вона проіснувала до XVII ст. ця обставина сприяла швидкому спольщенню найвпливовішої частини української шляхти.

Першою з відомою дотепер українських книг був переклад із церковнослов’янської тогочасною літературно-писемною мовою канонічного євангельського тексту – так званого Пересопницького Євангелія (1552 – 1556рр.) призначеного для читання новозавітних текстів зрозумілою широким верствам прихожан мовою.

Першою книгою, написаною вже сучасною українською мовою стала «Енеїда» Івана Котляревського, яка вийшла друком 1798 р. й одразу набула популярністю.