„Втрачене покоління”, що нерідко сполучало в собі обмеженість, розчарування з безмежністю моральної настійливості ,- досить типове породження тієї історичної доби. І – як часто буває з перехідними явищами – „втраченому поколінню” (навіть у найкращих його художніх зразках) властива певна двоїстість , суперечливість світовідчуття. Поряд   з невірою ми бачимо готовність вірити, поряд із жорстокістю життєвої позиції – вболівання за ближнього, поряд з егоцентризмом – романтичну причетність до буття.

Приступаючи до висвітлення даної теми слід зауважити, що розкриття і характеристика втраченності покоління у творчості Е.Хемінгуея має неабияке значення при вивченні літературної спадщини цього письменника .
      На мою думку, саме в цьому ракурсі слід розглядати не лише такі „класичні” для „втраченого покоління” твори Хемінгуея, як романи „І сонце сходить”, „Прощавай, зброє!” чи оповідання „Повернення солдата”, а й узагалі більшість його оповідань 20-х – першої половини 30-х років і навіть „Смерть пополудні” й „Зелені узгір’я Африки”.

У 1917 році Хемінгуей добровільно пішов на фронт (до Європи він потрапив разом із санітарним поїздом). Був тяжко поранений: під час операції лікарі вилучили з його тіла більше двохсот осколків. Війна залишила по собі і рани душевні. Подібно до багатьох своїх ровесників, Хемінгуей вийшов із пекла першої світової війни внутрішньо спустошеним. Людей, які ще зовсім юними потрапили на фронт і там втратили і друзів, і віру в добро, і себе,-- цих людей назвали «втраченим поколінням». Хемінгуей прийшов у літературу як представник цього покоління.

До теми «втраченого покоління», викинутого війною у життя без ідеалів і надії, Хемінгуей звертається в романі «Прощавай, зброє!» (1929). Твір гнівно засуджує війну як явище антилюдяне у своїй основі, спрямоване проти всього сущого на землі, як кривавий спосіб розв'язання проблем, жодна з яких не варта нічого порівняно із життям людини. І найстрашніший наслідок війни: ті, хто лишився жити, кого війна «помилувала», втратили все, насамперед -- самих себе.

Герой роману лейтенант Генрі стільки на війні пережив, побачив, утратив, що вирішив «забути про війну» й укласти «сепаратний мир»: він дезертирував з армії (причому з армії діючої). Генрі намагається знайти вихід з безвиході в особистому щасті з Кетрін, яку кохає щиро і віддано. Але смерть Кетрін позбавляє Генрі всього. Йому лишається тільки пам'ять про війну.

Сам же Хемінгуей шукав вихід. І те, що він продовжував писати про трагедію «втраченого покоління», було пересторогою людям, які намагалися втратити пам'ять, щоб не ускладнювати свого життя.

 Війна, або точніше, людина на війні і людина, що повернулася з війни, але несе в собі її невиліковні сліди, стали однією з найважливіших тем і у творчості американського письменника Ернеста Хемінгуея (1899-1961). Тема людини, що повернулася з війни, цілої генерації, фізично й морально скаліченої війною, у повну силу зазвучала в першому романі цього письменника - "Фієста". Письменник показав у ньому трагедію спустошеності, бездуховності буття "втраченого покоління", що пройшло крізь пекло війни.     Тема незахищеності людського щастя стала центральною в романі "Прощавай, зброє!" (1929), в якому Хемінгуей знову звернувся до теми "втраченого покоління", викинутого війною в життя без ідеалів і надії. У цей роман письменник вклав усю свою ненависть до безглуздої й антилюдяної війни. Жорстокість цієї бойні стає особливо відчутною, коли в атмосфері крові й страждань розквітає світле почуття кохання між героєм та героїнею. Це кохання пройняте передчуттям трагедії. Герой роману лейтенант Фредерік Генрі стільки пережив, побачив, втратив, що вирішив "забути про війну" й укласти "сепаратний мир": він дезертирував з діючої армії.     Генрі намагається знайти порятунок в особистому щасті з Кетрін, яку кохає щиро й віддано. Але смерть Кетрін позбавляє Генрі всього. Твір гнівно засуджує війну як явище антилюдяне у своїй основі, спрямоване проти всього сущого на землі, як кривавий спосіб розв'язання проблем, жодна з яких нічого не варта порівняно із життям людини.      Під час громадянської війни в Іспанії Е. Хемінгуей був військовим кореспондентом (1937-1940). Ці враження стали поштовхом до написання творів у яких письменник порушив проблему відповідальності кожної людини за долю всього людства.   У роки другої світової війни Е. Хемінгуей особисто брав активну участь у воєнних діях, а в післявоєнний період написав роман "За рікою, в затінку дерев" (1950), у якому знову чітко прозвучала антивоєнна тема. Тому будь-яку війну герої, як і автор, вважають антигуманною справою, що суперечить людській природі й несе із собою зло.

Як вважають дослідники, що 1 світова не поступається наступній, а у чомусь навіть її перевершує. Ознакою таких наслідків було явище, яке дістало назву «втраченого покоління». Декому війна 1914 року, особливо спочатку, уявлялася «священною битвою» чи то за «германську культуру», чи то за «європейську демократію», тому набула штучного, героїзованого ореолу. А згодом виявилося, що це не що інше, як цинічна гризня можновладців за переділ світу, за ринки збуту, сфери впливу. патріоти розбились об скелю насильства й смерті. Натомість з'явилися зневіра, безнадія, спустошеність, марнота сподівань. Наслідком цього і була поява нової ґенерації — «втраченого покоління», а згодом і літератури про нього. Письменники, які започаткували цю літературу, особисто належали до «втра­ченого покоління»: вони як і персонажі їхніх творів, брали участь у тій війні постраждали від неї. Саме тому оповідь в їхніх романах і повістях ведеться першої особи — від особи героя, який чимось схожий на автора, наділений його рисами характеру. Найчастіше — це сповіді, глибокі особисті переживання. Слід зазначити,настрої літераторів, виразників думок «втраченого покоління», не пов'язані за­лежністю до переможців чи переможених: існує перегук між творами американ: Френсіса Скотта Фіцджеральда й Довгі роки ми одне одного вбивали, це стало нашою першою професією у житті. Все, що ми знаємо про життя, зводиться до одного — до смерті. Що ж буде потім? І що буде з нами? Так з'явилися ті, кого згодом назвуть «втраченим поколінням». Вони зрозуміли всю безглуздість, злочинність і антинародність війни.   А Фредерік Генрі, немовби збагачений життєвим досвідом Пауля Боймера, дезертиром, залишає зброю і втікає з коханою до нейтральної Швейцарії. І теї навколишній світ його, здається, анітрохи не обходить, він повністю віддаєт своєму почуттю до Кетрін, піклуванням про неї, мріє стати батьком. Але щастя його недовге — Кетрін помирає під час пологів, гине й дитина. Навколо ньго  утворилася порожнеча. Життя втратило сенс. Істинна причина дезертирства Генрі не у страхові перед смертю, а в усвідом ленні того, що нічого важливішого І ціннішого за людське життя, прості людські почуття під цим небом немає. І в цьому гуманізм й оптимізм твору Хемінгуея,. У романі Ремарка «На Західному' фронті без змін» утверджуються ті самі цінності, хоча й за допомогою іншої системи художньо обґрунтованих доказів. Загинув головний герой... Загинув за кілька тижнів до закінчення війни, у фронтові будні, коли не буває вирішальних битв, що спричиняють великі людські втрати. Але хіба цінність людського життя залежить від того, гине солдат у числі десятьох, чи серед сотні тисяч? Хіба залежить від цього горе рідних і близьких? Загинула молода людина, неординарна особистість, ніжний син, справжній товариш — а світ навіть не помітив цієї смерті, адже «На Західному фронті без змін*. Знецінення людського життя на війні свідчить про антилюдяність, антигуманність «священних битв». І саме це багато у чому визначило характер розвитку літ у 30 роки 20 ст. ще одним із чинників. Який вплинув на розвиток літ. цього періоду стало виникнення тоталітарних режимів-наслідок-антиутопія, як літ жанр.

2. ВТРАЧЕНА ЗБРОЯ

Найпомітніше місце в творчості письменника належить темі війни. Проте й ця тема у Хемінгуея – певною мірою наслідок його специфічної манери жити. Світові й громадянські війни – одне з трагічних породжень суперечливої, складної історії XXстоліття, і Хемінгуей не залишався байдужим спостерігачем кривавих воєнних зіткнень, а брав у них участь. Крайня неблагополучність — мотив, характерний для Хемінгуеєвих книг. Атмосфера страждання, муки, зовнішньої невлаштованості і внутрішньої порожнечі сповнює роман "І сонце сходить", герой якого хоче й не може кохати, а героїня — бажає, але не вміє бути вірною. У "Прощавай, зброє!" автор не вдовольнився показом трагедії війни — він долучив до неї і особисту трагедію: від пологів умирає кохана героя, Кетрін Барклі. Одне з оповідань Хемініуея так і називається — "На чужині", а в епіграфі до "Прощавай, зброє!", в тексті романів "І сонце сходить" "За річкою, в затінку дерев" мотив цей варіюється на різні лади. І будь яке людське зусилля починає здаватися немовби трагічно недоречним "...досить тобі хоч раз схибити, і тебе уб'ють, — читаємо у "Прощавай зброє!". — Або уб'ють просто так, нізащо, як ото Аймо. Або ж нашлють на тебе сифіліс, як на Рінальді. Та зрештою все одно вб'ють. Ти можеш бути певен цього. Живи собі помалу, і тебе вб'ють".

Такої масової, такої страхітливої, такої кривавої війни, як у 1914 — 1918 роках, історія доти ще не знала. Та причина не лише в цьому адже й Тридцятилітня війна свого часу викосила пів-Німеччини. Чимало важить те, що Перша світова війна напочатку уявлялася багатьом "священною битвою" — чи то за "германську культуру", чи то за "європейську демократію". А потім виявилося, що це цинічна гризня за переділ світу, за ринки збуту, за сфери впливу. І в тих, хто йшов в атаку під кулеметним вогнем, хто мокнув і мерз в окопах, хто задихався у жовтих хмарах газу, неначе спала з очей полуда. Разом з вірою вони втратили і надію.

Передусім це стосувалося образу повоєнного світу. І через те, що юнаки навчилися краще бачити й розпізнавати істину, і через те, що змінився, деградував сам світ. І ось що ще знаменне: настрої "втраченого покоління" не пов'язані з приналежністю до переможців чи переможених. Усі вони зазнали поразки — не від ворожої армії, а від життя як такого.