Австрійська література - самобутнє мистецьке явище в історії європейської культури. Вона стала своєрідним синтезом німецької, угорської, італійської та польської літератур, не була позбавлена і впливу культури українців Галичини. Австрійська німецькомовна література впевнено заявила про себе в кінці XIX - початку XX століття, коли в неї прийшли такі визнані майстри слова, як Г. фон Гофмансталь, С. Цвейг, Ф. Кафка, Р. Музіль та інші.

Література Австрії відрізняється широтою і значимістю тематики, глибиною осмислення проблем загальнолюдського значення, глибиною філософського осягнення світу, проникненням в історичне минуле, в психологію людської душі, художньо-естетичними відкриттями, чим суттєво вплинула на розвиток світової літератури XX століття. Вагомий внесок у розвиток національної літератури вніс і Райнер Марія Рільке.

Рільке увійшов до німецькомовну поезію на самому наприкінці XIX століття. У його ранніх поетичних збірках була представлена вся палітра літературних мод рубежу століть. У збірках «Життя і пісні» (1894), «Жертви ларам» (1896), «Вінчаним снами» (1897) імпресіоністична техніка вражень і нюансів, стилізоване народництво мирно уживаються з наївним аристократизмом. Така строкатість та різноплановість були в деякій мірі відображенням своєрідного статусу молодого поета. Поет німецької мови, Рільке народився в Празі, був підданим Австро-Угорщини. Він жив у міжнаціональній атмосфері, і тому в його ранній творчості німецькомовна традиція часто сплавляється зі слов’янськими та угорськими впливами. Велике було вплив на поета французької і російської культур. Такий сплав, безумовно, збагатив лірику Рільке і сприяв тому, що своєю творчістю він відкрив новий етап у розвитку всієї європейської поезії.

У ранній ліриці Рільке помітно вплив модних настроїв «кінця століття» - самотності, втоми, туги за минулим. Для молодого поета ці настрої були в основному запозиченими, але вони сприяли виробленню його власної орієнтованості на «тишу» (аж до мовчання) і самозаглибленість. У самозаглибленості Рільке немає зарозумілого заперечення зовнішнього світу і протиставлення себе цьому світу, немає самозакоханості. Він прагнув відсторонитися тільки від того, що вважав зайвим, суєтним, несправжнім, в першу чергу - від великого сучасного індустріального міста, нелюдського буржуазного прогресу, що йде рука об руку з бідністю і стражданнями простих людей.

З часом поет навчився поєднувати свою самозаглибленість, відстороненість від світу з любов’ю до цього світу і народам, які його людям, з любов’ю, яку він сприймав як неодмінна умова істинної поезії. Поштовхом до такого підходу послужили кілька імпульсів. І перший з них - враження від двох подорожей по Росії (навесні 1899-го та влітку 1890 року), спілкування з Л. Толстим, І. Рєпіним, Л. Пастернаком (художником, батьком Б. Пастернака). Ці враження викликали у Рільке бурхливу реакцію. Він вирішив, що зрозумів «загадкову російську душу» і що це розуміння має перевернути все і в його власній душі.

Згодом, згадуючи Росію, Рільке не раз називав її своєю духовною батьківщиною. Образ Росії складався багато в чому з поширених у той час на Заході уявлень про споконвічно російської релігійності, про терпляче і мовчазному народі, який живе посеред безкраїх просторів, не «робить» життя, а лише мудрим і спокійним поглядом споглядає її повільне перебіг. Головне ж, що виніс Рільке зі свого захоплення Росією, - це усвідомлення власного поетичного дару як служіння, «не терпить суєти», як найвищої відповідальності перед собою, перед мистецтвом, перед життям і перед тими, чия доля в ній «злидні і смерть» .

Контакт з патріархальним устроєм російської народного життя - витоками російської культури і духовності, стало потужним поштовхом до створення поетичної збірки «Часослов» (1905), який приніс Рільке всенародну популярність. За своєю формою «Часослов» - це «збірник молитов», роздумів, заклинань, незмінно звернених до Бога. Бог є довіреною особою людини, який шукає його у нічній тиші і темряві, в смиренному самоті. Бог у Рільке вміщує все земне буття, визначає цінність усього сущого (вірш «Тебе знаходжу всюди і в усьому …»), всьому дає життя. Він сам - життя, та чудесна і невпинна сила, яка присутня у всьому.

Ліричний герой і сам настільки злитий з Богом, що ніхто не може позбавити його цієї єдності, навіть сам Господь, і ніхто не може похитнути його віри:

Зламай мені руки - серцем обійму.

Розбий мені серце. Мозок мій буде битися

назустріч милосердя твоєму.

А якщо раптом мене охопить полум’я

і я в вогні любові твоєї згорю -

тебе в потоці крові розчину.