р.н. 1928

Творець магічних світів

«…Поезія, зрештою, - це прихована енергія, що живить повсякденне буття».

Ґ.Ґ. Маркес, з Нобелівської лекції

Колумбійський письменник один із найвизначніших прозаїків Латинської Америки. У своїх романах, написаних в стилі «магічного реалізму», зображує сповнене фантастичних подій життя латиноамериканців у минулому і теперішньому. «У творах Маркеса народна культура … іспанське бароко … вплив європейського сюрреалізму та інших модерністських течій утворюють витончене і життєствердне поєднання» (Л. Йюлленстен). Світову славу письменникові приніс роман «Сто років самотності».

Основні твори: повість «Опале листя» (1955), «Полковникові ніхто не пише» (1961), романи «Сто років самотності» (1967), «Осінь патріарха» (1975), «Кохання під час холери» (1985) та ін.

ҐАРСІЯ МАРКЕС, Ґабріель (Garsia Marquez, Gabriel — нар. 6.03.1928, Аракатака, Колумбія) — колумбійський письменник, лауреат Нобелівської премії 1882 р.

Ґарсія Маркес народився у невеликому провінційному містечку, розташованому в басейні р. Магдалена, неподалік від узбережжя Атлантичного океану в Колумбії. Його батько — Ґабріель Гарсія, був телеграфістом, але на формування Ґарсія Маркеса як письменника справили вплив бабуся Транкіліна, на якій тримався увесь дім, та дід Маркес, полковник, учасник громадянської війни 1899—1903 pp. Сам письменник вважає, що третім фактором, який визначив його долю, була атмосфера дому, в якому він провів дитинство, побут містечка, де тісно переплітались фантастика і реальність. У восьмирічному віці після смерті діда Ґарсія Маркес залишив Аракатаку і навчався в інтернаті м. Сапакіра. Тут він вперше пробує писати. 1946 р. Ґарсія Маркес вступив на юридичний факультет університету в Боготі.

Перше оповідання Ґарсії Маркеса було опубліковане 1947 p., але його автор не мислив себе професійним літератором. 1948 р. внаслідок убивства лідера ліберальної партії атмосфера у столиці ускладнилася, і Ґарсія Маркес переїхав у Картахену, де намагався продовжити заняття. Але адвокатська кар'єра його мало приваблювала, а невдовзі він зовсім відмовився від неї і звернувся до журналістики.

З 1950 по 1954 р. Ґарсія Маркес працював репортером, вів розділ хроніки. 1951 р. вийшла повість «Опале листя « («La hojarasca»), у якій вперше з'являється містечко Макондо, що так нагадує рідну Аракатаку. Разом зі світом Макондо приходить і тема самотності, центральна для всієї творчості Ґарсії Маркеса.1954 р. Ґарсія Маркес переїхав у Боготу, продовжував працювати в газеті, займався політичною діяльністю, а в липні 1955 р. як кореспондент газети «Ель Еспектадор» приїхав у Європу. Він працював у Римі, одночасно навчався на режисерських курсах в Експериментальному кінематографічному центрі. З Рима Ґарсія Маркес переїхав у Париж. Переворот, що стався на батьківщині, змусив його залишитись у французькій столиці. Саме тут Ґарсія Маркес створив повість «Полковнику ніхто не пише» («El coronel no tiene quien le escriba»), перший варіант якої закінчив до 1956 р., а окремим виданням книга вийшла 1961р.

Повість позначена безумовним впливом Е. Хемінґуея, про що Ґарсія Маркес сам неодноразово говорив, але дався взнаки репортерський досвід автора. Стилістику твору вирізняють дивовижний лаконізм, «снайперська точність мови», відчуття місткості та багатовимірності слова. Домагаючись художньої та психологічної переконливості оповіді, Ґарсія Маркес переписував повість 11 разів. Час дії — 1956 рік, місце дії — безіменне містечко, але у снах і споминах головного героя — полковника, учасника громадянської війни, живе інше місто — Макондо, звідки він приїхав багато років тому. Саме з Макондо входить в оповідь історичний час, у якому сплавлені воєдино реальні та легендарні події. «Полковнику ніхто не пише» — повість про самотність і про стоїчне протистояння людини абсурдності буття, злидням, голоду та немічності, бюрократичній байдужості, про непорушну віру людини в торжество справедливості.

Працюючи кореспондентом розмаїтих латиноамериканських газет, Ґарсія Маркес об'їздив чимало країн Європи, деякий час замешкував у Венесуелі, а з 1961 р. осів у Мексиці, де закінчив роман «Недобрий час» («La mala hora»). Вперше роман у спотвореному редакторами вигляді побачив світ в Іспанії, але повне видання було здійснене 1966 р. у Мексиці. Об'єктом художнього дослідження Ґарсії Маркеса стає тема насильства і його руйнівного впливу на особистість. І знову на сторінках з'являються імена Ауреліано Буендіа, Ребеки, виникає образ Макондо. Спомини дитинства та думки про фатальний зв'язок насильства і самотності переслідують Ґарсія Маркеса, вимагаючи художнього втілення. Так з'являється збірка оповідань «Похорон Великої Мами» («Los funerales de la Mama Grande», 1962).

Саме тут вперше виникає розгорнута панорама царства Макондо, над яким впродовж майже століття простягалась безмежна влада Великої Мами. Після виходу в світ збірки Ґарсія Маркес на деякий час відійшов від літератури, він пробував зреалізувати свої сили в кінематографі. Але, «працюючи в кіно, — каже Ґарсія Маркес, — я переконався в тому, що перевага зображальності над іншими оповідними елементами містить у собі, звісно, певні переваги, але також і певні обмеження, — і це стало для мене сліпучим одкровенням, бо лише тоді я усвідомив, які безмежні можливості має роман».

У січні 1965 р. Ґарсія Маркес відчув, що може «почати диктувати друкарці перший розділ слово за словом». На 18 місяців письменник пішов у добровільне ув'язнення. Воно завершилося з'явою роману, до якого автор йшов 20 років. Роман «Сто років самотності» («Cien anos de soledad») побачив світ 1967 р. в Буенос-Айресі. Успіх був запаморочливий, наклад за три з половиною роки склав понад півмільйона примірників, що є сенсаційним для Латинської Америки, а у світі заговорили про нову епоху в історії роману та реалізму. На сторінках численних літературознавчих праць зарябів термін «магічний реалізм». Саме так означували оповідну манеру, властиву романові Ґарсії Маркеса і творам багатьох латиноамериканських письменників.

«Магічний реалізм» характеризується необмеженою свободою, з якою письменники Латинської Америки зрощують сферу приземленого побуту і сферу сокровенних глибин свідомості.

Роман «Сто років самотності» — багатопланова книга, в якій на прикладі шести поколінь роду Буендіа простежується історія Латинської Америки, а також відображена в ній історія буржуазної цивілізації. Але це й історія світової літератури від античного епосу до родинної хроніки. На прикладі родини Буендіа Ґарсія Маркес досліджує епоху еволюції людської свідомості, що пройшла під знаком індивідуалізму, від джерел, біля витоків яких стоїть допитлива і заповзятлива людина Ренесансу, до підсумку, втіленого в образі полковника Ауреліано Буендіа, індивіда, який став жертвою властивого XX століттю процесу відчуження, що пронизав усі сфери. Роман «Сто років самотності» став прощанням із Макондо та його мешканцями, а тема самотності, що отримала таке блискуче завершення, відійшла на другий план у подальших творах Ґарсії Маркеса.

1972 р. з'явилася збірка оповідань «Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру та її бездушну бабуню» («La increible у triste historia de la Candida Erendira у de su abuela desalmada»). По-чинаючи з цієї збірки, Ґарсія Маркес береться за всебічне дослідження проблеми влади, блискуче втілення якої сягне в романі «Осінь патріарха « («Е1 otono patriarca», 1975). Саме цей роман став гротесковим узагальненням фактів насильства і деспотизму, на які настільки багата історія людства. У центрі роману — історія сильної особистості, котра проголосила сваволю єдиним законом існування.

1981 р. побачила світ «Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь» («Cronica de una muerte anunciada»), a 1982 p. письменникові присудили Нобелівську премію. 1972 p. Ґарсія Маркес став лауреатом міжнародної премії імені Ромуло Гальєгоса.

У 1985 р. вийшов друком роман Ґарсії Маркеса «Кохання в час холери» («El amor en los tiempos de colera») — притчеподібна історія про галантне і вірне кохання, що пройшло випробування часом, і водночас своєрідна пародія на весь західноєвропейський роман — від «Нового життя» Данте до «Лоліти» В. Набокова. Наступним твором письменника став також роман — «Генерал у власному лабіринті» («El general en su laberinto», 1989), де йдеться про дивовижні «замогильні мандри» видатного співвітчизника Ґарсії Маркеса — Симона Болівара.

Поживши у Боготі, Мехіко, Барселоні, Парижі, Нью-Йорку, помандрувавши світом, Ґарсія Маркес повернувся у місто своєї юності — Картахену, де живе й по сьогодні. Щоденно, із дев'ятої ранку до третьої години дня він працює над автобіографією — своєрідним синтезом журналістики та художньої прози. Ґарсія Маркес зізнався, що вона буде тритомною: у першому він розповість про життя своїх предків, другий складатиметься із самостійних оповідей, пов'язаних із окремими фактами його життя, а в третьому томі він розповість про його зустрічі та розмови зі знаменитостями.

Українською мовою окремі твори Ґарсії Маркеса переклали С Жолоб, В. Шовкун, М. Жердинівська, С. Борщевський, Б. Бойчук та ін.

«Стариган з крилами»

Художній світ оповідання «Стариган з крилами» побудований на поєднанні елементів реального (буденний побут і психологія мешканців невеличкого рибальського середовища) і фантастичного (образи янгола та жінки-павука), причому мешканці селища не сприймають фантастичне як щось цілком реальне, земне. Приміром, лікар, який оглянув янгола і знайшов, що його крила є надзвичайно органічним продовженням тіла, навіть здивувався, чому таких крил немає у решти людей.

Письменник, проте, не має наміру акцентувати увагу читача на подібних логічних парадоксах і не прагне поміняти місцями реальний і уявний світи. За допомогою фантастичних деталей Маркес намагається підкреслити і загострити ті духовні, моральні аномалії, які визначають реальність існування значної частини людства. Тому фантастичне в оповіданні письменника виконує функцію своєрідного філософського гротеску, який увиразнює і доводить майже до абсурду картину духовної безкрилості і моральної ницості людини, що замкнулася в колі егоїстичних матеріальних інтересів і грубих тілесних задоволень.

Фабула оповідання фактично стилізована під біблійну ситуацію – перед людьми з’являється Божий вісник, адже грецьке слово «янгол» означає вісник, посланець Бога. Можна лише здогадуватися, навіщо він прибув на землю, але головне не в цьому, а в тому, що люди навіть не намагаються цього зрозуміти. Поява Божого вісника вважалась найбільшим, найнеймовірнішим дивом з-поміж можливих проявів ірреального буття, але для героїв Маркеса янгол – звичайний стариган, от хіба що з крилами, і поява жінки-павука своєю дивовижністю відразу затьмарює в їхніх очах постать янгола.

Мешканці селища живуть і мислять лише тілесними і матеріальними категоріями, і янгол, що так нагадує звичайну стару і безпорадну людину, яка до того ж нездатна задовольняти їхні прагнення, пов’язані з розвагами і спробами зцілення, втрачає в їхніх очах будь-яку цінність. Так письменник підводить читача до логічного парадоксу: янгол, що уособлює світ вищих моральних цінностей і духовних орієнтирів людства, виявляється зайвим у світі людей. Чи не тому в нього такі важкі крила? (На цьому письменник неодноразово акцентує свою увагу читача). Оповідання Маркеса, таким чином, перетворюється на морально-філософську притчу, в якій маленьке рибальське селище постає моделлю свого людства, що втратило крила, тобто високі духовні ідеали і справжні моральні орієнтири.

Втім, фінал оповідання якщо й не сприймається як оптимістичний, то,  принаймні, символічно натякає на можливість: старий не помер, як пророкували, а знайшов у собі сили, що відродили його до нового життя, допомогли йому розправити важкі крила і здійнятися в небо, повернутися до Бога. Можливо така розв’язка символічно натякає і на можливість духовного прозріння і окрилення людини.