Існує спроба інтерпретувати мовну практику в Київській Русі не як літературно-писемний білінгвізм (двомовність), а як диглосію. Диглосія — мовна ситуація, за якої у суспільстві використовуються дві мови (або два варіанти однієї), що функціонують у різних сферах, зокрема їхні носії (користувачі) одну оцінюють як вищу, іншу — як нижчу. Деякі фахівці твердять, ніби в Київській Русі у вищих сферах вживано старослов'янську, а в нижчих — давньоруську літературну мову. Навколо цих тверджень на IX Міжнародному з'їзді славістів у Києві 1983 р. точилася широка дискусія. Проте спроби такої інтерпретації співвідношення старослов'янської та давньоруської мов у Київській Русі зазнали справедливої критики й не поділяються більшістю лінгвістів-істориків.

Обидві літературні мови Русі X-XIII ст. — давньоруська писемно-літературна і старослов'янська (церковно-слов'янська) східнослов'янської редакції — були могутніми знаряддями духовної культури й об'єднуючим чинником у державі.

Органічним продовженням південного (русько-українського) варіанту давньоруської літературної мови була українська писемно-літературна мова наступних століть. Своє продовження знайшов і південний варіант старослов'янської мови східнослов'янської редакції.