Функції речень із звертаннями своєрідні й різнопланові. За стилістично-функціональною ознакою виділяють власне звертання і риторичне звертання.

Власне звертання – це найуживаніші, звичайні, масові звертання до особи. У звертаннях мовців завжди виявляються взаємини людей, передаються симпатії й антипатії. Уводячи звертання, мовець здебільшого активізує адресата, спонукає до дії й одночасно дає позитивну або негативну характеристику.

Риторичним звертанням мовець виявляє свій душевний стан, думки, почуття тощо. Такі звертання пов’язують із предметним світом: Красо Україно, Подолля! Розкинулось мило, недбало (Леся Українка).

Звертання формально ізольоване в складі речення, що виражається інтонаційно. На відміну від звичайного звертання в складі речення, можуть уживатися звертання-речення, які становлять окремі висловлювання [1; 233].

Фольклорні (народнопоетичні) вирази найчас­тіше вживаються в художньому та (рідше) публіцистичному стилях. Серед них багато казкових висловів, з якими учні часто зустрічалися ще в початкових класах: жив собі дід та баба, кіт Мурлика, сорока-білобока, бита дорога; численні при­слів'я та приказки; нестатки гонять з хатки, без матері і сонце не гріє, тихо, хоч мак сій, де незгода, там часто шкода. З народ­нопісенною творчістю пов'язують поетичні звертання: доля моя, серце моє, сполуки з постійними епітетами: синє море, біле личко.