Головна » Статті » Сучасна українська літературна мова » Стилістика

Троп і фігури

Відповідно до теорії видатного вітчизняного  філолога Олександра потебні (1835 – 1891) слово постає як образ, троп, мініатюрний художній твір із внутрішньою та зовнішньою оболонкою. «Будь-який прозаїчний (безобразний, називний) вираз, як «трава зелена» з первісного і з боку свого атрибута вираз поетичний, образний», ‒ стверджував О. Потебня [4, c. 240].

Згідно з античною традицією вперше термін «фігура» використовується в Анаксимена з Лампсака (IV ст. до н.е.). Біля витоків вчення стоїть також один з основоположників риторики Горгій (V – IV ст. до н.е.). Докладне вчення про фігури та розгорнуту їх класифікацію можна знайти вже у творах авторів І ст. до н.е. – Діонісія Галікарнаського, Цецилія, Псевдо-Лонгіна [5, c. 223 – 224]

Якщо зважати на думку Любов Мацько, то вчення про фігури (лат. figura – образ, вид) мови бере початок в античній класичній риториці (Арістотель).

Починаючи від античності, а далі в добу Відродження, у стилі бароко, фігури широко і свідомо застосовували; насиченість ними тексту вважали ознакою високого стилю; їм приділяли багато уваги в навчанні, як і поетиці та риториці загалом.

Надалі фігури і культивовано, і досліджувано без особливої системності, хоч, як засвідчує Володимир Домбровський у своєму підручнику, написаний на основі німецьких, польських, українських та російських джерел, зберігалася певна традиція класичної філології.

Ще в античній риториці розрізняли фігури думки і фігури слова. Фігури думки поділялися на такі, що з’ясовують:

  • позицію оратора – застереження, поступка, стоїцизм тощо (у літературі – це теж публіцистичне з’ясування позиції: «Караюсь, мучуся… але не каюсь!..» ‒ Т. Шевченко;
  • зміст предмета – визначення, уточнення, антитеза;
  • стосунок до предмета – від власної особи, уособлення від іншої;
  • контакт з слухачами – звернення чи запитання. Словесне вираження їх посилювалося або ампліфікаціює, або фігурою замовчування («Я вже не кажу, що ти п’ятниця, але ж ти ще й ледар» ‒ насправді сказано і те, і те).

Фігури слова поділяються на три види:

  • фігури накопичення
    • різноманітні повтори;
    • синонімічні «підкріплення»;
    • багатосполучниковість;
  • фігури уникнення – еліпс, силепс, безсполучниковість;
  • фігури переміщення (розміщення, конструкції) – інверсія, різні види паралелізму.

Сюди ж, на думку М. Ґаспарова, можна долучити:

  • фігури переосмислення – тропи:
    • з перенесенням значення (метафора, метонімія, синекдоха, іронія);
    • звуження значень (емфаза);
    • посилення значень (гіпербола);
    • деталізація значень (перифраз).

Отже, пропонується вважати тропи одним із різновидів фігур.

М. Ґаспаров вважає, що домінування в тексті певних типів фігур визначає особливості стилів, які можуть мати такі не термінологічні назви: об’єктивний, суб’єктивний, ліричний, розлогий, лапідарний, образний або метафоричний.

Так, В. Домбровський поділяє фігури на імперативні (повтори): епаналепса, анафора, епіфора, цикль, рефрен; фонетичні: алітерація, асо нація, рима, парономазія, анномінація, поліптот (повторення різних граматичних форм одного слова), ономатопоея (звуконаслідування) та ін.

І. Качуровський, ідучи переважно за іспаномовними джерелами,  поділяє фігури на три групи: плеонастичні (накопичення), фігури конструкції та фігури мислення.

Поряд із раніше розглянутою номінативною (стилістично нейтральною та «маркованою») лексикою, фігури і тропи входять до структури художньої мови.

Досліджуючи мовні фігури, стилісти й ритори, визначали багато чинників і ознак, серед яких:

  • роль і функція в тексті (номінативна, емоційна, експресивна та ін.);
  • до яких рівнів мови і яких фонетичних, лексичних типів чи граматичних класів належать мовні одиниці з функцією тропів;
  • яка кількість одиниць мови (слово, словосполучення, конструкція, структура, текст) і в яких комбінаціях задіюється (розгортання фігури, згортання, зміщення тощо) [3, c. 318].

Стилістична фігура, в основі якої – двозначність певного вислову, йменується амфіболією (двозначність, неясність). Вона постає і як результат енантіосемії, полісемії (багатозначності), омонімії, і завдяки пунктуаційним, інтонаційним, композиційним, асоціативним та іншим чинникам.

Загальновідомий випадок пунктуаційної амфіболії «Карати не можна помилувати», ‒ від розташування коми залежить життя людини. Омонімічна амфіболія: «Не женися». Поза контекстом можна сприймати і як «не одружуйся», і як «не біжи». Також приклад амфіболії можна спостерігати у оголошенні: «Полтавському овочесушильному комбінату потрібні дві жінки: одна – на засушку, друга – на засолку»; «Котлети виготовляються лише з м’яса замовників»; у перших та останньому рядках строф в одному із віршів Драча: «Не будьте самовбивцями. Дарма схолоне мозок… Не будьте самовбивцями дарма» [4, c. 287].

Отже, для утворення нової художньої якості необхідний новий кут зору, перенесення, зворот. Слова вжиті в переносному чи зміненому значенні, називають тропами. Троп – це родова, узагальнена назва, але в кожному конкретному випадку маємо справу з різними видами тропів – порівняння, епітетом, метафорою, іронією, метонімією тощо. Причому два перших із названих - порівняння й епітет – здебільшого вважають найдавнішими формами образного слововжитку («такий як зело» - «зелений»).

Появу самого поняття «троп» пов’язують з елліністичною риторикою (Філоден, Цицерон, Гермоген). Давньоримський оратор Квінтіліан, наприклад, визначав троп як «вираз, перенесений для прикрас мови з його первинного, природного значення на інше, або, за висловом граматистів, вираз, перенесений з властивого для нього місця на місце, для нього не властиве». Використання тропів, подібно до використання засобів лексичної синонімії, порушує автоматизм сприйняття й ще в більшій мірі реалізує ефект словесної несподіванки, який розрахований на те, щоб викликати в читача відповідний, потрібний в даний момент, у даній ситуації настрій, те чи інше переживання. Наприклад, в оповідання Т. Осьмачки «Психічна розрядка» прізвище, яке дається героєві, емоційно знищує (з метою глузування) його об’єктивну значущість: «Сокира – це було вуличне прізвище, яке він одержав у Київській грінченківській семнінарії, коли він грав на роялі свій твір на випускнім екзамені «Туга за красою». Тоді   після всього підійшов до нього семінарський розбишака Грищенко і, тиснучи йому руку, сказав: “Ну, вже, їй-богу, ні одна українська сокира таких звуків не видавала з себе від часів Сагайдачного!” І пішло… малеча, учителі, дівчата – всі його стали звати Сокирою» [5, c. 207].

Літературознавчий словник-довідник тлумачить троп (грец. tropos – зворот), як слово, вживане у переносному значенні для характеристики будь-якого явища за допомогою вторинних смислових значень, актуалізації його «внутрішньої форми» (О. Потебня). Найпростіший приклад тропу – порівняння: «Неначе цвяшок, в серце вбитий, / Оту Марію я ношу» (Т. Шевченко). Основні різновиди тропу – метафора, метонімія і синекдоха. Водночас до тропів відносять й епітет, гіперболу, літоту, іронію та інші засоби поетичного мовлення, що розкривають багатство його асоціативних відтінків, посилюють та увиразнюють його емоційне й оцінне забарвлення, динамізують семантичні поля, вказують на домінантні ознаки авторського стилю [1, с.679].

Загальним терміном тропи охоплюють слова, словосполучення і вирази (образи), що вживаються в переносному значенні і служать виразності мови. До тропів належать метафора, метонімія, синекдоха, епітет, гіпербола, літота, оксюморон, перифраз, персоніфікація [3, c. 320].

Любов Мацько вважає, що хоч і тропи завжди були в центрі уваги вчених, які досліджували художні тексти, але й досі єдиної чіткої загальноприйнятої класифікації фігур немає. Можливо, це наслідок того, тропи – категорія плинна і уживається тільки тоді, коли він є доцільним й оригінальним і утвореним саме в цьому одному живому тексті.

Як зазначає Олександр Пономарів, троп (грец. tropos) запозичене з грецької мови, де воно означає «спосіб, прийом, манера, засіб, характер, лад, склад». При запозиченні багатозначності слова, як правило, семантично звужуються, тому в українській мові це «слово вжите в переносному значенні для створення образності». Образність – передача загального сприйняття через конкретний словесний образ. Під словесним образом розуміємо використання слів у таких сполученнях, які дають можливість посилити лексичне значення додатковим емоційно-експресивними та оцінними відтінками. Елементами створення образності, крім переносних значень слів, є також граматичні засоби (різноманітні префікси, суфікси згрубілості та пестливості), алітерація, мелодико-ритмічні особливості тощо [2, c. 39-40].

Як відзначав Квінтіліан, троп є корисною зміною власного значення на інше, досконаліше в слові або виразі. Уже за його часи тривали суперечки між граматистами й філософами про різновиди, кількість і взаємну залежність тропів. Зокрема, Цицерон і Квінтіліан стилістичні засоби розділив на власне тропи і фігури. Кількість кожним автором визначалась по своєму. Квінтіліан пропонував визнавати такі тропи (за грецькими назвами): метафора, метонімія, металепсис, синекдоха, емфаза, іронія, гіпербола, літота, алегорія та ін. Цицерон фігури поділяв на дві групи: фігури думки і фігури слова. Фігури (форми), що мали переносне значення, називали тропами. Також, тропи повинні були використовуватися, щоб підкреслити основну думку, приховати небажані або непристойні думки, для збагачення мови. У тропах і фігурах виявляється творча індивідуальність автора. Ритори XVIII ст. вважали, що не можна зрозуміти ніякого автора, не знаючи його фігур і тропів [3, c. 319 – 320].

Тропи використовуються в усіх сферах мовлення, але розподіл їх між функціональними стилями нерівномірний. Офіційно-діловий стиль тропів здебільшого не вживає, за винятком окремих жанрів (святкові накази й розпорядження, дипломатичні документи, звіти про засідання парламенту, про конгреси, мітинги). Наприклад: «Уперше Україна простягнула свої руки, з яких упали колоніальні пута…розкиданих по дальших і ближніх світах».

У науковому стилі тропи здебільшого представлені як компонент термінологічної системи. Для ілюстрації можна навести приклад, який наводить Олександр Пономарів, з ботанічної термінології: квітколоже, чашечка, зірки, петрів батіг, заячі вушка, калачики лісові тощо. Інколи до тропів вдаються у науковій полеміці з реальним чи уявним опонентом.

Публіцистичний стиль використовує тропіку набагато ширше. Але образність тут здебільшого оцінна. Адже надмірна образність закриває логічний елемент, відсуває на задній план, а це спричинює зменшення впливовості й переконливості публіцистичного виступу.

Основне поле поширення тропів, використання їх як засобу образності – тексти красного письменства. Основна функція тропів у мові художніх творів – зображальна, естетична (ці функції представлені й у публіцистиці, але меншою мірою) [2, c. 40 – 41].

Категорія: Стилістика | Додав: StudentSun (30.08.2015)
Переглядів: 3067 | Коментарі: 1 | Теги: Стилістика | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 1
1  
Скажіть будь ласка, де можна знайти список використаних джерел?

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]