Головна » Статті » Сучасна українська літературна мова » Стилістика

Стилістика розповідних, питальних і спонукальних речень

Основною, майже всеохоплюючою комунікативною мовною одиницею, синтаксичною домінантою спілкування є речення . До категоріальних, визначальних ознак речення належать: предикативність, модальність, відносна закінченість змісту речення, його логічна сутність, структурно-синтаксична організованість, інтонаційна оформленість і комунікативність, стилістична своєрідність. Комунікативною одиницею є і сло- ва-речення, або синтаксично нечленовані речення.

Поділ речень на розповідні, питальні і спонукальні зумовлений властивою їм своєрідною комунікативною функцією, метою висловленого в реченні і особливою реченнєвою інтонацією. Кожен з мовців, як правило, висловлюється цілеспрямовано, його усне й писемне мовлення підпорядковане певній меті. Як слушно зауважував О. Пєшковський, «якщо ми говоримо тільки для того, щоб повідомити свої думки іншому, то таке мовлення можна назвати розповідним… Ми можемо спонукати співрозмовника повідомити нам те, чого ми не знаємо, відповісти на наше запитання, — мовлення питальне, і можемо спонукати його зробити саме те, що ми йому наказуємо або про що просимо, — мовлення спонукальне».

Основні комунікативні різновиди речень своєрідні й стилістично, що по-особливому виявляється в усіх структурно-синтаксичних групах таких речень. Розповідні, питальні і спонукальні речення бувають простими й складними, простими ускладненими, простими поширеними й непоширеними, двоскладними й односкладними, повними й неповними.

Розповідні речення. Стилістична своєрідність цих речень найбільше залежить від їх модальності — стверджувальної або заперечної (стверджувальні й заперечні розповідні речення). Розповідні речення містять розповідь про кого-небудь або про що-небудь. Вони становлять найуживаніший комунікативний, або функціональний, різновид речень, які найчастіше емоційно найбільш нейтральні. Ці речення містять інформацію, повідомлення про кого-небудь, про певні події, факти, явища. Розповідними реченнями стверджується або заперечується наявність чи відсутність якоїсь особи (осіб), предмета (предметів), їхньої ознаки, властивості тощо: Тільки велика мета народжує великі характери (О. Довженко); Славен той, хто обріїв шукає (С. Крижанівський).

Стверджувальними і заперечними реченнями здебільшого констатується наявність чи відсутність реальних (ірреальних) явійц або виражається застереження щодо їх можливості (неможливості). Це речення функціонально вихідного типу. Дієслово-присудок у розповідних двоскладних реченнях або дієслівний головний член односкладного речення виражається різночасовими формами дійсного способу або дієсловом у формі наказового чи умовного способу.

Для стилістики розповідних речень багато важить типова для них розповідна інтонація, яка має замкнену структуру: початок, розгортання, завершення. Тон підвищується на одному з членів речення, який внаслідок цього логічно, семантично виділяється, позначаючи найголовніше в повідомленні, і знижується наприкінці речення.

Кожен член речення (навіть кожне слово) в розповідних (як і в питальних, спонукальних) реченнях може бути виділений логічним наголосом , яким акцентується увага мовців на тому слові в реченні, яке семантично й стилістично найважливіше за кожної окремої мовленнєвої ситуації. Внаслідок цього витворюються різні функціонально-стилістичні варіанти речень, пор.: Козаки брали участь у багатьох походах на турків (О. Гон­чар): унаслідок почергового логічного виділення в цьому реченні кожного з повнозначних слів утворяться його різні стилістичні варіанти: Козаки (а не хтось інший) брали участь… і т. ін.

Питальні речення. Реченнями питальноїімодальності своєрідно виражається спонукання, адресоване особі, від якої вимагають, щоб вона висловилась, повідомила про те, що становить інтерес для самого мовця або його співрозмовника: Хто ви? Як ви зветесь? Як живете, по якій ступаєте путі? (М. Рильський); Галю! — каже, — сподівайся гостей… — Яких? (М. Старицький).

Суттєвим, навіть визначальним, засобом оформлення питальних речень є питальна інтонація, яка може набувати найрізноманітніших варіацій і якою будь-яке розповідне речення можна перетворити на речення питальне, пор.: Все небо було закрите хмарами (І. Нечуй- Левицький) і Все небо було закрите хмарами? Якщо в питальному реченні (як і в розповідному) по черзі інтонаційно виділяти кожне з повнозначних слів, то внаслі­док цього сформуються різні стилістичні (функціональні) варіанти загалом тієї ж самої питальної синтаксичної конструкції, її різні синонімічні вияви, що вже належить до сфери актуального членування мовлення, пор.: Все небо було закрите хмарами?; Все небо було..?; Все небо було закрите..? Все небо було закрите хмарами? та ін.

За допомогою інтонації, а також спеціальних слів або словопорядку у питальному реченні мовець висловлює своє бажання про щось дізнатись від співрозмовника. Питальні речення здебільшого характеризують не за граматичною будовою, а тільки за функцією.

Вже усталився поділ питальних речень на власнепд* дальні речення, або речення прямої питальностҐ(прямо піжкцьні речення), і на риторичні питальні речення.

Ними висловлюється пряме запитання будь-кого до певної особи (осіб), запитання, яким спонукається той, кого запитують, до негайної і, здебільшого, конкретної відповіді. Це найуживаніші в усіх стилях мови питальні конструкції, різнофункціональні, структурно найрізноманітніші, передусім характерні для діалогів. Вони конструюються з метою спільного чи індивідуального осягнення знань: запитання одного (першого) співрозмовника передбачає реакцію-відповідь іншого (другого). В такий спосіб утворюється відносна змістова, структурна і функціональна цілісність із двох (і більше) діалогічних реплік. Власне питальні речення в структурі діалогу бувають граматично повними і, особливо часто, неповними: Де твоя шинель, сержанте? — спитав Черниш, скидаючи свою (О. Гончар); Ходімо разом! — гукають перші. — Куди? (Панас Мирний); Чи найнявся в економію? (М. Коцюбинський); Невже не прийде? (Леся Українка); Чиєпо- між вас грамотні? (В. Минко).

Функціонально власне питальні речення поділяють на з’ясувальні і уточнювальні питальні конструкції.

У питально-з’ясувальних реченнях виникає потреба тоді, коли мовець хоче з’ясувати, дізнатись від співрозмовника (співрозмовників) про ті факти дійсності, яких він не знає, щодо яких має сумнів. Неодмінним засобом організації таких речень є питальні займенники (хто, що, який, чий, котрий, скільки) і прислівникові слова (де, куди, звідки, коли, доки, як, чому, чом, чого), які й позначають узагальнено те, що за- питувач-співрозмовник хоче з’ясувати: А хто їде з молодих? (М. Коцюбинський); Що це з тобою сталося таке? — допитується Колісник (Панас Мирний); А ти що робиш ото на хаті? — гукнув голова на Лавріна (І. Не- чуй-Левицький); Який тип мелодики характерний для питальних речень без питальних слів і з питальними словами? (З підручника); А де ж це хазяїн? — мовив голосно (А. Головко); Де могили наших героїв, товаришів наших? (О. Довженко); Доки працюватимеш? Відколи почав? (В. Минко); Як ти тепер почуваєш себе?; Чом з нею не живеш у згоді? (М. Коцюбинський).

Своєрідний різновид питально-з’ясувальних речень становлять так звані альтернативні питальні речення: У хорі співатимуть юнаки чи дівчата?; Ви пишете вірші, повісті чи п’єси?; Він як відповідав: упевнено чи невпевнено? Питання в таких структурах передбачає альтернативну відповідь, тобто відповідь, яка допускає одну з двох або кількох можливих. Той, хто запитує, прагне дізнатись від співрозмовника, яке з перелічених слів відповідає реальному станові речей.

У питально — у точнюв альних реченнях мовець має потребу тоді, коли хоче, щоб співрозмовник лише підтвердив або заперечив зміст запитання. На таке запитання завжди можна відповісти тільки однослівним Так або Ні, пор.: Хіба мама буває в цей час дома? (А. Шиян) і Мама буває в цей час дома?; Чи сподобалась вам наша річка? і Сподобалась вам наша річка? Також і структури складнопідрядного речення можуть мати значення уточнювальної прямої питальності: Чи не продали б ви, чоловіче, тієї ялинки, що росте у вашім садочку? (М. Коцюбинський).

Окремим різновидом власне питальних речень є перепиту вальні речення: В шахи грали, — весело сказав Серьожа. — Грали? — суворо перепитала Ільєв- ська (О. Гончар). Це, як правило, граматично неповні діалогічні конструкції. Звичайно повторюється такий елемент попереднього висловлення, що не досить зрозумілий або неясно почутий співрозмовником, внаслідок чого й виникає потреба в його повторенні.

2. Питально-риторичні речення, або речення непрямої питальності. Вони становлять значну за обсягом, специфічну за змістом, структурою і стилістичною функцією групу питальних речень. До питальних речень їх зараховують умовно, тільки через властиву їм своєрідну питальну інтонацію і те, що функ­цію засобів граматичного оформлення цих конструкцій виконує питальний займенник або питальна частка: Хто з вас може перелічити обов’язки матері?; Хіба так людині жити?; А коли ж до праці привчатися, як не замолоду? (О. Гончар); Ну, як не цвісти калині молодій? (П. Тичина). З функціональної точки зору риторичне запитання є не справжнім, бо мовець сам добре знає те, про що він запитує. Риторичне запитання — це приховане ствердження або заперечення: Чи словом зборкати орла? Чи правду кривді подолати? (М. Рильський), пор.: Словом не зборкати орла! Кривді правду не подолати! Через те що сутність питально-рито- ричних речень втілюється в специфічній питальній інтонації і що думка-судження в них виражається з особливою емоційністю, питально-риторичні речення широко представлені в багатьох творах художньої літератури, в публіцистиці, виконують функцію стилістично яскравого засобу мовлення.

Отже, риторичні питальні речення комунікативно не зорієнтовані на одержання відповіді на те, про що ними непрямо «запитується».

Спонукальні речення, або речення спонукальної модальності. Ними виражаються такі волевиявлення людини, які можна об’єднати поняттям- назвою «спонукання». Це вербальний (словесний) процес, яким хто-небудь когось спонукає до певної дії, вчинку, стану душі тощо. Різновиди і вияви спонукання такі: наказ, вимога, заклик, побажання, просьба, запрошення, заборона, застереження, порада, умовляння, благання та ін. Звідси й функціональний поділ спонукальних речень на певні різновиди, або групи. Найпоширеніші з них: наказові (імперативні) речення і такі, що виражають прохання, заклик, побажання, благання, пораду та ін. (назви «прохальні», «зак­личні», «побажальні» речення видаються стилістично незграбними, хоч подекуди — і не без підстав — ужива- ютьсй, особливо в усному мовленні). Загальним же, родовим для всіх цих термінів слугує термін-назва спонукальні речення, яким позначають будь-яке словесно реалізоване спонукання: наказ, прохання, побажання тощо: Тікайте з дому, горить! — кричав Андрій (М. Коцюбинський); Води! — скрикнув смотритель. — Води!! (Панас Мирний); Гетьте, думи, ви, хмари осінні! (Леся Українка); Заспіваймо пісню щиру! (Т. Масен- ко); Міцно, браття, стиснім руки, обіймімось гаряче; вкупі рушим проти муки, що вражає боляче (П. Грабов- ський).

Власне спонукальність, до того ж нерідко найбільшої інтенсивності, активності, може також виражатися інфінітивом: Негайно очистити вози від усього стороннього. Викидати усе, що не може стріляти або вибухати. Натомість навантажуватись боєприпасами (О. Гончар).

Однією з визначальних (хоча й не власне граматичних, синтаксичних) ознак спонукальних речень є інтонація, яка буває різнотипною, однак найчастіше наказовою, прохальною, бажальною, закличною. Спонукальна інтонація може наближатись до питальної чи розповідної. Отже, інтонація — категоріально суттєва властивість як дієслівних, так і недієслівних спонукальних речень: Читайте тихо! Спокійно! Тихі­ше! і под.

Спонукання, розповідність і запитання — це категорії, які незмірно багаті на значеннєві та експресивно-стилістичні, емоційні оцінки — спільні, схожі і взаємопроникні. Грані між спонукальними і розповідними реченнями можуть стиратись. Розповідним мовленням теж можна спонукати до дії, напр.: Приїхав мій знайомий — речення розповідне. На цю фразу можна і не зреагувати, і, зацікавившись повідомленням, сприйняти його як непряме спонукання до дії, як непрямо спонукальний вислів. Зрештою, будь-яке розповідне чи питальне висловлення, яке так або інакше впливає на поведінку людини, може функціонально осмислюватись і сприйматись як речення спонукальне.

Окремий різновид спонукальних речень становлять бажальні речення — синтаксичні структури, якими мовець виражає своє бажання що-небудь зробити, сказати, написати, осягнути: Хотіла б я піснею стати у цю хвилину ясну (Леся Українка); Поглянути б ще раз на синій Дніпро… (Леся Українка); Хоч би не запізнитись на роботу; Якби хоч війни не було; Як би то швидше розвиднилось! і под. Сказане в бажаль- них реченнях стосується особи мовця. Це типово розмовні синтаксичні конструкції, якими мовець виражає бажання, задоволення чи незадоволення, яке для нього є важливим, актуальним.

Отже, за метою висловлювання розрізняють розповідні, питальні і спонукальні речення. Будь-яке з них може бути окличним.

Окличні речення. Якщо розповідь, запитання чи спонукання виражається інтенсивно, з окресленою почуттєвістю, то речення з такою якістю набуває окличної модальності, окличного стилістично-емоційного спрямування, стає окличним — розповідно-окличним, питально-окличним або спонукально-окличним:

Се ти, мій чарівниченьку?! (Леся Українка); Де ж той світ?! І де та правда!? Горе! Горе! (Т. Шевченко).

Окличні речення виділяють за властивою реченням функціонально-стилістичною забарвленістю, яка реалізується ним з допомогою окличної інтонації. Вона є основним засобом оформлення цих речень. Оклична інтонація характеризується високим тоном, більшою силовою напругою голосу та іншими ознаками.

Додатковими засобами вираження емоційності, експресивності можуть бути і деякі словесні засоби: вигуки (а, ага, ах, о, ох, ой, о леле, о нене, ой мамочко і под.), вигукові частки (ну й, що за та ін.), займенники та займенникові прислівники (який, такий, як, так і т. ін.):

О-ох! — з полегшенням зітхнув Макар Іванович (М. Ко­цюбинський); Тьху! Пек тобі! — крикнула в сінях Параска (І. Франко).

Отже, окличної модальності може набувати будь-який тип речення за метою висловлювання, якщо тільки його вимовити емоційно, з очевидною експресією, виражаючи таким способом якесь домінуюче почуття — радість, захоплення, подив, гнів, страх, переляк, відчай, гнів та ін. Пор.: Настала весна.; Настала весна? і різ- нофункціональні окличні речення Настала весна!; Настала весна?!; Настала весна!!; Настала весна?!! або: З хат вибігали дядьки… Хапали відра, лопати: — Де горить?!! — Що зчинилось?! — Бігом до волості! — Може, банда яка!.. (М. Потупейко).

Категорія: Стилістика | Додав: StudentSun (28.08.2015)
Переглядів: 1170 | Теги: Стилістика | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]