Головна » Статті » Сучасна українська літературна мова » Стилістика

Стилістично-риторичні фігури: оксюморон, антитеза, паліндром

Антитеза (від гр. апІііЬезіз — протиставлення,суперечність) — риторична фігура, що полягає у зумисне підкресленому зіставленні двох протилежних, але пов’язаних між собою понять, явищ, речей, ідей та образів для підсилення вражень, для більшої переконливості. Наприклад: Рабський дух краси найвищої збагнуть не може! Самій не довго збитися з путі, та трудно з неї збитись у гурті…; Зима. Паркан. І чорний дріт на
білому снігу; Такий близький ти, краю мій, і безнадійно так далекий (В. Стус).
Антитеза може використовуватися у порівняннях, підсилюючи ефект несподіваності. Наприклад: О власну стріхи смерть — як щастя засягнути і обірвати пута, ввійти у коловерть (В. Стус); Звалилася тиша на мене, як грім з ясного неба (І. Калинець).
В основі риторичної фігури антитези — філософське розуміння світу як єдності протилежностей, діалектичний розвиток якої йде за законом заперечення заперечень і зняття протилежностей шляхом синтезу, тобто переходу до нової якості, в якій потім
також розвинеться протилежність, і так безкінечно. Антитеза є способом заглиблення у природу пізнаваного явища.
Антитетичною експресією пронизана стародавня міфологія (боги світла й темряви, добра й зла, миру й війни), фольклор і давня література всіх народів.
Вже в риториці давньогрецького софіста й оратора Горгія антитеза визнана основною риторичною фігурою. Вона ввійшла в коло так званих горгієвських фігур на всі подальші часи і в усіх риторів. Особливо широко і майстерно користувалися
морально-етичними антитезами грецькі й римські оратори. Змінність навколишнього світу, мить і вічність, сучасне й минуле, думки й почуття, рух і спокій, гармонія в природі,
розлад у душі — все це знаходить вираження в антитетичному моделюванні художніх текстів кращих українських письменників.
Для загострення поезії, надання їй завершеності, самостійної лірико-філософської форми максимально нагромаджуються антонімічні пари. Суть антитезного методу полягає в тому, що в протилежностях шукається та ознака, в якій вони рівні одна одній.
Отже, антитеза як художній прийом ніби розширює межі людського мислення, світосприйняття, розкриває новий простір пізнання.

Паліндром (від гр. раїіпсіготоз — біжу назад) — риторична мікрофігура. Це текст, який тотожно прочитується зліва направо і справа наліво або так само від початку віріпа до кінця і назад, тобто і за змістом, і за формою результат паліндромного тексту однаковий незалежно від того, з якого боку читати. Паліндром належить до поетичних фігур, його називають ще «раковим» віршем, або «раком» літературним (літерацьким). Паліндромні вірші писали давньогрецькі і римські поети.
Такі поезії використовували там, де потрібні були короткі гарні написи на камені, на будовах, які б відображували красу мові і гру розуму автора тексту. Така декоративна роль паліндрома
пояснюється тим, що за своєю суттю він є мовною загадкою, яка на слух не сприймається. Його треба бачити, тому в риториці він одержав ще й таку назву: «очна фігура» (Клюев, 1999).
В основі творення паліндрома лежить паралогічне правило симетричної аналогії, за якою частини якогось фрагмента тексту мають бути дзеркальними стосовно одна одної. В українській поезії паліндром має давню історію, що сягає барокової доби і пов’язана з розвитком поетики у Києво-Могилянській академії XVII — першої половини XVIII ст. та з іменами таких видатних поетів, як Іван Величковський і Митрофан Довгалевський. Паліндром можна розглядати як своєрідну самориму, тому що він римується сам з собою. Ця мікрофігура відкриває тому, хто нею майстерно оволодіє, багатющі потенційні можливості рідної мови. Проте вона потребує й дуже багато праці та естетичної вигадки, якщо ставитися до неї не як до формальної забави, а як до гармонійно організованої змістовної текстової одиниці.
Оксюморон (від гр. охутогоп —дотепно-безглузде) — це риторична фігура, яка є сполученням двох непоєднувальних понять, що мали б виключати одне одне. В такий спосіб виникає ефект несподіваності і від того свіжість образу. При подальшому вдумуванні в такі сполуки можна помітити, що в цьому поєднанні дві його частини є двома ознаками одного явища.
Як правило, оксюморон — це атрибутивне словосполучення іменника з прикметником {сумна радість, солодкий біль, гірке щастя, куці заробітки), проте можливими є й іменникові та іменниково-дієслівні сполучення. Оксюморон є фігурою поетичної мови. Наприклад:
На нашій славній Україні,
На нашій не своїй землі…
Сини отечества чужого.
(Т. Шевченко)
Оксюморон належить до різновидів парадокса, але, на відміну від каламбурів та іншої гри слів, які створюють комічно-гумористичний ефект, оксюморон спонукає читача до глибокого осмислення індивідуально-художнього прийому поєднання непоєднуваного. Як засіб для створення гумористичного ефекту Остап Вишня використовував у своїх усмішках оксюморони: дика качка любить убиватися тихими-тихими вечорами; спішу, щоб на
вечірню зорьку спинитися. Для того щоб одразу вразити незвичністю читачів і заінтригувати, автори використовують оксюморони у заголовках, нагадуючи про складність і суперечність художньо-пізнавального світу. Наприклад: «Мертві душі» (М. Гоголь), «Украдене щастя» (І. Франко), «Прекрасні катастрофи» (Ю. Смолич), «Жорстоке милосердя» (Ю. Мушкетик), «Ніж у сонці» (І. Драч), «Атомні прелюди» (М. Вінграновський), «Сад нетанучих скульптур» (Л. Костенко).

Категорія: Стилістика | Додав: StudentSun (28.08.2015)
Переглядів: 1519 | Теги: Стилістика | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]