Головна » Статті » Сучасна українська літературна мова » Стилістика

Стилістичні можливості категорій роду, числа і відмінка іменників. Стилістичні опозиції варіантних форм відмінків.

Іменники — слова самостійної частини мови, назви предметів, істот, явищ тощо. Порівняно зі словами всіх інших частин мови іменників незрівнянно більше в будь-якій мові.

У різних стилях мови категорія роду іменників вияв­ляється неоднаково. Рід іменників української мо­ви — одна з її визначальних морфологічних (ширше — граматичних), серед них і стилістичних ознак.

Немає жодного іменника у формі однини, який би не належав до певного роду. Виняток становлять лише іменники, яким властива тільки парадигма (система форм) множини: ворота, двері, вершки, нутрощі та ін.

В українській мові іменники стіл, берег чоловічого роду, іменники книга, осінь — жіночого, а поле, весіл­ля — середнього. Пояснити належність іменників до певного роду можна лише загально, зсилаючись на внутрішні закони розвитку мови. Рід іменників у різ­них мовах не збігається. Наприклад, іменник дівчина (дівчинка) в українській мові є іменником жіночого ро­ду, а іменник das Medchen (дівчина) в німецькій мові належить до середнього роду; дитя, дитинчатко, ди­тинятко, дитятко — середнього роду, а дитина, ди­тинка, дитиночка — жіночого. Окремі іменники ма­ють форми чоловічого і жіночого родів: учитель, співро­бітник, викладач, професор, лікар, аспірант, студент (чол. р.) і вчителька, співробітниця, викладачка, про­фесорка, лікарка, студентка (жін. р.). В офіційно-діло­вому і науковому мовленні зазвичай вдаються до форм чоловічого роду, а в мовленні розмовно-побутовому

звичніше й умотивованіше з погляду стилістичного сприймаються форми жіночого роду. Крім того, ці імен­ники використовуються не з однаковою частотністю і стилістичною вмотивованістю. Наприклад, іменники викладачка, професорка, на відміну від викладач, про­фесор, сприймається дещо менш офіційно й шанобливо. Іменники інженер, шофер, директор, геній, педагог, пі­лот, вожак належать до чоловічого роду, не розрізня­ються за статевою ознакою (певною мірою через перева­жання чоловіків у цих професіях). З цим, однак, зовсім не узгоджується родова сутність іменників педагог, лі­кар. Вони належать до чоловічого роду, хоча значно частіше в цій сфері діяльності працюють жінки. Немає статевого розрізнення в іменниках кінь і коник (змен­шено-пестливе до кінь), коняка (зневажливе), а також у фразеологічних сполученнях слів: на білому коні в’їха­ти (про переможця); на коні бути (бути у вигідному становищі); хід конем (про рішучий захід, до якого вда­ються у крайньому разі).

 

У мовленні переважно зі стилістичною метою вжи ваіоться іменники так званого спільного роду — слова на позначення осіб чоловічої і жіночої статі за характер­ними рисами їхньої поведінки: писака, кусака, читака, потіпака, посіпака, верещака, витріщака, рубака, за­давака, позивака, служака, одчаяка, заводіяка, базіка, недоріка, кривляка, гуляка, трудяга, стиляга, бідняга, бідага, молодчага, волоцюга, ледацюга, жаднюга, сердя­га, бродяга, добряга, скуп’яга, знайда, пройда, роззява, шельма, невидимка, плакса, рюмса, замазура, невдаха, бідолаха, рева, причепа, підлиза, нездара, ненажера, потвора, заїка, каліка, нероба, ябеда, єхида, недоторка, листоноша та ін. Вони з однаковою стилістичною функ­цією вживаються на позначення осіб чоловічої і жіночої статі.

Іменники спільного роду можуть використовуватися як іменники чоловічо-жіночого роду (вовчище), жіночо­го й середнього (дівчисько), а найчастіше вони одночасно є назвами чоловічого й жіночого (власне спільного) роду: Знадобився ще один постріл, перш ніж страшний вов­чище висолопив язика (3 газети); Господи, що те дівчи­ще не натерпілося за свій вік (І. Франко); Чи у тебе встиду-сорому нема. Що тебе заблуда кожний обніма (Л. Первомайський); Іде молода листоноша… Із чорної сумки на боці біліють газети й листи (В. Сосюра).

Більшість іменників спільного роду стилістично маркована, бо вони використовуються переважно в роз- мовно-побутовому й художньому, частково в публіцис­тичному стилях мови. Іменники спільного роду вкрай обмежено вживаються в офіційно-діловому і науковому мовленні.

Отже, категорія роду іменників стилістично важли­ва, в багатьох випадках нею привноситься в мовлення певна значеннєвість, своєрідна емоційність.

 

Категорія числа іменників має здебільшого дві форми вияву — однинну й множинну. їх стилістична сутність майже адекватна, пор.: Навчаю учня і Навчаю учнів. Ці речення розрізняються своїм змістом і морфологічно. Йдеться про навчальні зусилля суб’єкта, які зорієнтова­ні тільки на одного об’єкта, особу (учня — одн.) і на двох, кількох чи багатьох об’єктів (учнів — множ.), то­му й стилістика обох речень неоднакова: сприймання мовцем змісту сказаного в обох реченнях пов’язане з йо­го ставленням до кількісного вияву об’єкта тієї самої дії.

Стилістична місткість категорії числа найочевидніша тоді, коли слова вживаються переважно або тільки в од­нині (читання, мислення, запровадження, вдосконален­ня, орієнтація, м’ясо, сміх та ін.), або тільки в множині. До іменників із значенням множності, множинності най­частіше належать такі іменники:

—    назви предметів одиничних, парних або таких, які утворилися з кількох частин: вила, ворота, ночви, сани, терези, граблі, ноші, посилки, лапки, кліщі, пан­талони, сіни, шахи, в’язи, баки та ін.;

—    іменники, лексичне значення яких матеріально- речовинне: вершки, дріжджі, прянощі, висівки тощо;

—    назви тих реалій, які мають значення збірності і вказують на сукупність предметів: гроші, надра, фінан­си, копалини, джунглі, хащі та ін.;

—     найменування дій, процесів: заходеньки, похо­деньки, витребеньки, дебати, відвідини, жмурки, пере­сміхи, хвастощі, пустощі, гульбища тощо;

—  найменування певних відрізків часу, свят, обря­дів: сутінки, канікули, іменини, роковини, заручини, входини, вхідчини, жнива, обжинки і т. ін.;

—   найменування почуттів, емоцій, станів: радощі, гордощі, жалощі, веселощі, мудрощі, прикрощі тощо;

—   власні назви, що мають лише форму множини: Прилуки, Суми, Афіни, Альпи, Карпати, Гімалаї та ін.

Деякі з цих іменників з певною видозміною в семан­тиці й емоційному забарвленні можуть уживатись і у формах однини: Ця кадра неперспективна (в розмовно- побутовому мовленні — із зниженим, іронічним від­тінком). Іноді «стилістична» множина може заміню­вати собою граматичну однину: Лежали битих м’яс копиці (І. Котляревський); Забери з собою всі лиха, всі зла (Т. Шевченко).

Такі іменники, як сіль, сталь, дим, масло, вода, гли­на, кукурудза, гречка, пшениця, крейда, світ і под., уживаються в множині тоді, коли ними потрібно позна­чати різні види, ґатунки того, що виражається одни­ною: мінеральні води, солі мікроелементів, різні жири, напр.: На той год [рік] ми хочем знов їхати куди-не­будь на води (Леся Українка); Він вже пив валер’янку, нюхав солі — нічого не допомогло (Ю. Смолич); Стоять сухі кукурудзи… (М. Вінграновський); Менше вжива­ти жирів — це для здоров’я (3 газети).

У художньому і розмовному стилях вживаються іменники в обох числах: Гладжу рукою соболину шерсть ячменів (М. Коцюбинський); О, земле юрб і добр, о, земле сил і дій!.. (М. Бажан); Є любов до сестри, і до матері, і до дружини, Є багато любовей (В. Сосю- ра). Однинна форма іменника може вказувати на збір­ність чи множинність, сприймаючись при цьому з дея­кою метафоричністю: Багацько трупа там палилось (І. Котляревський); У темнім лісі за горами Зібравсь усякий звір (Л. Глібов).

Множинної форми можуть набувати й власні од- нинні назви, чим завжди привноситься у мовлення значеннєво-стилістичний відтінок узагальненості, легкої іронії чи й недоброзичливого ставлення до осо­би, явища: Семени, Івани, Надівайте жупани (Т. Шев­ченко); дві Ганни, три Оксани; чотири Петренки; Ви …побачили усякого начиння по тих Італіях (Леся Ук­раїнка); Щоб більше не з’являлись ні гітлери, ні Ста­ліни (3 газети).

Однинні іменники типу шляхта, братія, мишва, ма­ючи значення збірності, здебільшого тільки своєю се­мантикою надають висловленому негативної оцінки, зневаги, сарказму тощо: Понура шляхта, мов хорти, За двері вийшла (Т. Шевченко); А братія мовчить собі, Витріщивши очі (Т. Шевченко); Задумала мишва вчи­нить велике діло (Л. Глібов).

Окреме явище становлять випадки числової неуз­годженості присудка в реченні з підметом, що нерідко стилістично відображає давню традицію (характерну для українців) шанобливого ставлення до своїх бать­ків, родичів, старших за віком друзів, товаришів і т. ін.: Встали мати, встали й татко, Де ластовенятко? (П. Тичина); Як то тепер живуть дідусь, чи живі й здорові? Чи згадують Остапа? (М. Коцюбинський).

У художніх текстах, у яких відображається минуле, можна натрапити й на числові форми колишньої двоїни, які в наш час перебувають поза межами сучасної літера­турності, нормативності: дві колесі, дві яйці, дві руці, три відрі та ін.; Перед хатою стоять дві грушці (В. Стефаник).

Отже, категорія числа іменників вагома також і сти­лістично, бо нею суттєво розгортаються виражальні можливості іменників у їх числовій формі.

 

Відмінок — граматична (морфологічна) категорія слів, які належать до іменних частин мови. Цією кате­горією виражаються різні синтаксичні зв’язки і семан- тико-синтаксичні відношення між словами в словоспо­лученні й реченні.

Самостійно, непідпорядковано категорія відмінка ви­являється тільки в іменниках і деяких займенниках, а категорія відмінка прикметників, порядкових числівни­ків і дієприкметників залежить від форми відмінка імен­ників. Наприклад, синтаксично залежні від іменника Україна (Н. в.) слова рідна, наша, непереможна норма­тивно використовуються тільки в називному відмінку.

Всі змінювані іменники (їх в українській мові найбіль­ше) мають своєю основною формою називний відмінок, яким виражається певний синтаксично незалежний або залежний лексико-граматичний зв’язок одного іменни­ка з іншим іменником чи з неіменниковим повнознач­ним словом у структурі словосполучення й речення.

Змінюване слово (крім дієслова і властивих йому дієприслівникових форм та форм на -но, -то) завжди ви­користовується в певному відмінку. Кожен відмінок (їх сім в однині і в множині) виконує особливу, тільки йому властиву функцію.

Форма відмінка іменників, її поєднання з іншими (залежними чи незалежними від нього) словами у ре­ченні завжди залежить від конкретної мети висловлю­ваного. Значення кожного з відмінків іменника допов­нюється морфологічним значенням числа, а в однині — також і значенням певного роду. За кожним відмінком іменника історично закріпилось певне категоріальне (визначальне) значення, яке також можна вважати сти­лістичним, бо іменникове, зокрема, слово має своєю кін­цевою метою вираження певного лексичного значення і пов’язаної з ним своєрідної стилістичної функції. Імен­ник має такі визначальні значення відмінків: суб’єктне, об’єктне, обставинне, означальне (виражається здебіль­шого прикметником, синтаксично залежним іменником і числівником чи займенником). Функція називного від­мінка іменників найчастіше суб’єктна, вона полягає в позначенні того, хто виконує певну дію або перебуває в певному стані: Пахне істиною хліб (І. Драч). У реченні Я візьму той рушник, простелю, наче долю (А. Малиш­ко) іменник у знахідному відмінку рушник виконує об’єктну функцію, а в реченні Береже життя народу наша сила молода (Д. Павличко) іменник народу є неуз- годженим означенням (пор.: народне життя).

Різними іменниковими відмінками виражаються граматичні, а на їх основі й стилістичні, зв’язки між іменниками, субстагітивованими словами та іншими лексемами. Сутність відмінка одночасно і морфологіч­на, і синтаксична, однак не семантична, бо лексичне значення іменника в усіх відмінках те саме. Однаково спроможний кожен відмінок також і стилістично. Не­має астилістичних (нестилістичних) відмінків. Водно­час на їх основі витворились у мові різні семантико-сти- лі’стичні варіанти висловлювання — залежно від інто­нування мовленого, логічного наголосу, від наявності або відсутності при тому самому іменнику прийменника тощо: принести другові — принести для друга.

Формально (граматично) й функціонально категорія відмінка іменників розмежовується за морфологічно менш місткими категоріями, які прийнято називати іменниковими граматичними (морфоло­гічними) значеннями. Це значення кожного з відмінків. Називний відмінок — прямий, усі інші — непрямі. За кожним з відмінків історично закріпилась певна морфологічна форма, її синтаксичне використан­ня і стилістична функція (функції). Кожен відмінок іменника поліфункціональний, хоча й неоднаковою мі­рою і по-різному. Наприклад, найхарактерніша функ­ція знахідного відмінка полягає в тому, що іменник у його формах позначає об’єкт, на який дія спрямована прямо (прямий додаток): Читаю книгу; Орють поле; Чекав друга. Непрямий додаток у формі знахідного від­мінка часто поширюється прийменником, набуваючи здебільшого значення і функції або об’єктної (Піклуюсь про учнів), або обставинної: Дивлюсь у вікно; Ми їхали через болото; У село приїхали артисти.

Досить широко вживаються в українській мові варі­антні (паралельні), певною мірою стилістично незамін­ні й неповторні відмінкові форми: Підійшов до стола і Підійшов до столу. Вибір кожної з них залежить від конкретного контексту мовлення: перша форма більш офіційна, загальноприйнята, звична, друга — обмеже­на переважно побутовою сферою.

Отже, в кожну з відмінкових форм іменника всена­родною мовленнєвою практикою закладено ту чи іншу стилістичну функцію (функції), знання якої (яких) сут­тєво й позитивно позначається на рівні культури мов­лення носіїв мови.

 

Категорія: Стилістика | Додав: StudentSun (28.08.2015)
Переглядів: 1671 | Теги: Стилістика | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]