Метафора

Метафора (від гр. теіарЬога — переміщення, віддалення, перенесення) — вид тропів, побудованих на основі вживання слів та виразів у переносному значенні. Це найуживаніший, універсальний троп.  Метафора належить до внутрішніх топосів. У метафорі можуть бути три ступені схожості (подібності): а) схожість образна і без образу — подібність менша (слабша), ніж річ порівнювана; б) відсутність схожості, подібності; в) протилежність, яка є відповідником іронії. Найчастіше виділяють такі метафори: а) метафори, що виникають на перенесенні назв істот на назви істот (осіб), — лисиця (хитра людина); б) на перенесенні назв неістот на назви неістот — світло волі; на
перенесенні назв істот на неістот — хмуриться хмара; г) на перенесенні ознак речей неживих до істот — камінне серце, квітуча молодь.
У широкому розумінні метафорою називають будь-яке вживання слів у переносному значенні. Метафори є не тільки образними — тропами поетичної мови, а й джерелом виникнення нових значень. У метафорі відображається здатність людини вловлювати схожіть і подібність між різними індивідами, классами об’єктів, а потім за цією схожістю переносити назви справжнього
носія чи функції на характеризовану особу або предмет. У такий спосіб метафора ніби руйнує одні логічні межі назви, щоб над ними звести інші. Вона немовби заперечує належність об’єкта до того класу предметів, в який він насправді входить, і переносить його в інший клас, до якого він на
раціональній основі не може бути віднесений, але автор бере на себе сміливість віднести його туди, тому що помітив якісь, часом йому тільки одному відомі, спільні риси або переніс певну рису
з іншого об’єкта на аналізований. Наприклад: Падають зерна кришталевої музики. З глибин Вічності падають зерна в дуту; Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді. Буду вічно сам я, в
чорному акорді (П. Тичина); На блакитну акварелю вечорову червінкові тони кинув жах (В. Чумак); Клавіатуртерозум, почуття і волю — клавіатурте! Росте на думці дуб з голісіньким
гіллям. На серці пелюстки так тепло-тепло: мак (М. Хвильовий);  У звичайній (неметафоричній) мові, коли користуємось нейтральними, необразними словами, мовлення спрямовується по каналу здорового глузду, прокладеному, «вкритому букварем, метафора ж прориває собі новий канал, а іноді пробивається напролом» (Г. К. Міхтенберг). Тому такими незвичайними, часом абсурдними, можуть здаватися метафори, особливо у поетичному тексті, де в метафоричному фокусі сходяться (зливаються, перехрещуються, змішуються або заступають одна
одну) ознаки основного і допоміжного суб’єктів метафори. Наприклад: Киплять сади під снігом квіття. Коса дороги в куряві розплетена лежить;  Метафору можна розглядати як найкоротший і
нетривіальний шлях до істини, бо вона, вихоплюючи і синтезуючи за асоціаціями певні ознаки, переводить світ предметів з усталеної таксономії на вищий щабель пізнання — у світ смислів.
Фактично метафора є компресованою, згорненою одиницею тексту і кожна метафора кількісно і якісно інформативніша, ніж неметафора. Метафора Блакитними річками тече льон (М.
Коцюбинський) перехресно поєднує в собі дві ознаки: льон блакитний, річки течуть: льон річки блакитний течуть. Смислом усієї метафори є блок концептів: річки течуть, льон
блакитний, у полі вітер, тому льон хвилюється, льон схожий на річку, що тече.
Класичну метафору можна вважати результатом втручання уявлення (образу) в зону поняття, індивідуально-авторського бачення предмета. Наприклад: Вітре буйний, вітре буйний! Ти
з морем говориш, збуди його, заграй ти з ним, спитай сине море (Т. Шевченко); Блакитні планети твого дитинства. Цвіт слова народного (О. Гончар); Кують світанок молоточки птиць. Сузір’я яблук світяться крізь листя (Л. Костенко). Виникає метафора майже завжди як засіб характеризації якогось предмета — виділення і підкреслення його статичної чи динамічної ознаки. Проте надалі метафора може підлягати процесу лексикалізації і ставати засобом номінації, приглушуючи
свою характеристичність: носик чайника, ніжка стола, ручка дверей, цукрова пудра.
Ця вторинна функція метафори — номінативна — може перевести і переводить метафору у сферу наукової термінології. Таке метафоричне походження мають технічні терміни. Наприклад: голка дозувальна, силова лінія, лінія байдужості, лінія впливу, палець гусениці, палець кардана, палець поршневий, палець ланцюга, плече кривошипа, плече ваоюеля, плече пари, нога
шасі, ніжка циркуля, носок різця, головка болта, головка ланцюгова, головка потайна, гребінка гайконарізна, гребінка зубонарізна, щока блока, щока лещат, щока ребриста, крок гвинта,
крок кріплення, крок заклепок, човник обертовий, черв’як
піднімальний. Лексикалізованими метафорами є багато народних (а часом і літературних) назв квітів, лікарських рослин, трав, кущів, дерев: левині ротики, царська борода, кручені паничі, вовчі ягоди, райські яблучка. Асіопіз уегпаїіз — це весняний горицвіт, а ще заячий мак, польовий кріп, стародубка, чорногірка, горицвіт; грабельки звичайні — журавлині носики; спориш звичайний —
гулятник, куряча трава; айстра степова — іванок; конюшина — івасик, козине око; дивина ведмежа — ведмеже вушко, царська свічка, коров’як; горлянка повзуча — дівоча краса; молодило паросткове — доля; материнка звичайна — душинка; бабівник трилистий — жаб’ячі огірочки.  Семантична структура метафори завжди складна, тому що вона асоціює щонайменше два об’єкти — основний (референт) і допоміжний (корелят). Наприклад, у реченні Двори стоять у хуртовині айстр є двочленна метафора хуртовина айстр з референтом айстр (бо вони реальні, про них йдеться) і коррелятом хуртовина.  Метафора може ускладнюватися на основі кількох асоціацій між предметами. Таку метафору називають розгорнутою. Наприклад: Навшпиньки підійшов вечір. Засвітив зорі, послав на травах тумани і, на вуста поклавши палець, —ліг (П. Тичина).

Метонімія (від гр. теіопутіа — перейменування) — це троп, основу якого складає заміна одних назв іншими на ґрунті суміжності їх значень: золото у вухах (замість: золоті сережки чи сережки з золота), кришталь на столі (мають на увазі вироби з кришталю), столове срібло (прибори з срібла), вивчали Шевченка (твори Шевченка), подай математику (підручник з математики), зібралася вся школа (учні й учителі школи), відділ у відпустці (співробітники відділу). Метонімія справляє враження мовлення «навпростець», є стильовою рисою живої розмовної мови. Як компресована, згорнена номінативна структура метонімія зручна для використання в усному мовленні, відповідно продуктивна, стилістично експресивна і не виходить за межі стильових норм. Нікого не дивують вирази на зразок: міністерство згодне, район знайшов кошти, інститут підтягнувся, його знає весь будинок, Франка ще не вчили, ходив на Ужвій, слухав Солов9яненка тощо. Писемна мова рідше послуговується метонімією. У художньому тексті метонімія цікава тим, що ніби вихоплює і висвітлює найважливіше слово, фокусує на ньому увагу.Наприклад: Через сліпучу призму пекторалі тепер для нас всі скіфи золоті Бо як вони свій епос не створили, чи нам його не трапилось гортать, — то ж що лишилось? Піднімати брили. Історію по золоту читать; Вони твій хист поклали під фуганок; В тіні олив, закохані в Елладу, де птиця фенікс ще раз ожила, ми, юні пташенята того Саду, пили мистецтво з першоджерела (Л. Костенко). Метонімія може поширюватися за допомогою епітета, який і вказує на предмет метонімічного переносу. Наприклад, чайний жаль (замість крик): А десь же є і степові кринички, і степові озеречка, і чайний жаль над ними (М. Стельмах).

Синекдоха – різновид метонімії. Заміна назви цілого предмета назвою його частини.

·         Червона шапочка – на позначення всієї дівчинки – лише її головний убір;

·         Ноги моєї тут не буде – на позначення цілої людини – тільки частина її тіла;

·         Вчися шанувати копійку – на позначення всіх грошей – найменша частина грошей.

Найбільш уживаними є такі види синекдохи:

1)      Вживання частини замість цілого. Наприклад: «Пла­че бідний та зітхає, // Сну не знають його очі» (М. Воро­ний); «Голова моя козацькая! Бувала ти у землях турець­
ких» (народна дума).

 2)      Вживання однини замість множини. Наприклад: «І на оновленій землі // Врага не буде, супостата. // А буде син і буде мати» (Т. Шевченко); «Кругом Січі Запорожця Мос­каль облягає» (народна пісня про руйнування Січі).

 3)      Вживання виду замість роду. Наприклад: «Сини Міцкевича, Словацького, Шопена, сини Коперніка» (М. Рильський). Синекдоха, як вважав О. Потебня, є своєрідною словес­ною мінімоделлю більш складного предметного образу — типу й типового в змісті цілого художнього твору: «складна синекдоха є поетична типовість», тобто той чи інший типовий образ у художньому творі може бути пояснений через при­йом синекдохи: він часткою в одиничній і конкретній кар­тині відтворює ціле і загальне (те, як взагалі буває в житті).