Під час спілкування виникає необхідність передати чиєсь мовлення. Іноді важливо передати не лише зміст, а й саму форму та інтонацію. Існує дві форми передачі чужого мовлення: пряма й непряма мова.

Прямою мовою називається чуже мовлення, передане дослівно, з повним збереженням змісту, форми та інтонації.

Чуже мовлення, введене автором розповіді в тексті у формі з’ясувальної підрядної частини складнопідрядного речення, називається непрямою мовою.

Досить часто в художній літературі письменники використовують невласне пряму мову як особливий стилістичний прийом, за допомогою якого розкривається почуття героїв, їхні думки, переживання, прагнення тощо. Це так зване внутрішнє мовлення передається автором твору шляхом ніби перевтілення у свого персонажа. Наприклад: Данько прискорив ходу якраз настільки, щоб іти шість кілометрів на годину. Він ітиме до ночі, але не дасть себе наздогнати. Він глянув на сонце: йому лишилося йти не менше п’яти годин. Тридцять кілометрів (М. Йогансен) [1; 263].

Щоб відбити живе мовлення персонажа, автор художнього твору повинен передати особливості його індивідуального словника, зберігаючи діалектизми і жаргонізми, емоційно забарвлені слова і фразеологізми, особливості його граматичних конструкцій – незакінчені речення й синтаксичні невправності. Уведення в тканину художнього твору не літературних елементів стилістично вмотивоване. Мовлення персонажів є художнім прийомом змалювання персонажа, розкриття його внутрішнього світу поведінки, його ставлення до себе, до людини, до речей, довкілля.

Для надання мовленню виразності, емоційності використовують звертання, вигуки, частки, модальні слова. Окремими формами передачі прямої мови є діалог і полілог.