Головна » Статті » Сучасна українська літературна мова » Стилістика

Мовна норма і стиль. Типи мовних норм. Особливості їх становлення

Мо́вна но́рма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознаки мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота та ясність, приступність і доцільність висловлювання. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою. Зразком унормованості може бути звук і сполучення звуків, морфема, значення слова та його форма, словосполука й будь-яке речення. Оскільки мовна норма — категорія історична, вона, як уже зазначалося, змінюється разом із розвитком і зміною суспільства. На ґрунті старої норми утворюється нова, але стара до певної міри ще продовжує існувати. Таким чином з усталених нових правил нагромаджуються винятки.

Як би ми не розглядали питання культури мови — у прикладному, навчально-педагогічному, виховному аспекті чи у зв'язках з мисленням і психологічними чинниками,— усі вони неминуче пов'язані з поняттям норми… Мовній нормі притаманний двоїстий характер: з одного боку — мовна норма є, природно, явищем мови, а з другого — норма виразно виступає і як явище суспільне. Суспільний характер норми виявляється сильніше, ніж суспільний характер мови взагалі. Адже норма нерозривно пов'язана саме із суспільно-комунікативною функцією мови.

Сукупність загальноприйнятих, -усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов'язковими для всіх її носіїв.

Розрізняють такі структурно-мовні типи норм: орфоепічні норми (вимова) Наприклад: (молод'ба); акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос) Наприклад: вихо!дити- ви!ходити; лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності); словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова); морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами); синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень); стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування); орфографічні норми (написання слів); пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).

Стиль - це різновид літературної мови (її функціональна підсистема), що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів (лексики, фразеології, граматичних форм, типів речення тощо).

Кожний стиль має свою сферу поширення (коло мовців), призначення (функції повідомлення, впливу тощо), систему мовних засобів і стилістичні норми, що оберігають цю систему, власне, роблять її досить стійким стилем.

Передували формуванню мовної норми українські писемні джерела. Задовго до прийняття християнства існували пам’ятки, писані руським (українським) письмом. Історія української пи­сем­ності нараховує 7–8 тисяч літ. Про це свідчать глиняні таб­лички зі знаково-малюнковим письмом (наприклад, знайдені на Волині), які датують VІ–V тис. до н. е.; написи на кераміці трипільської культури; протошумерські написи, виявлені під Мелітополем в урочищі-заповіднику Кам’яна Могила (це кінець V тис. до н. е.); записи на так званих Медвинських стовпах (ІІ–І тис. до н. е.).

Свідченням існування письма, яке відтворює певну систему правил, є абетки. «Перед часами Руси-України, у І тис. до н. е. в нас існували так звані Іванове письмо та Влес-буквиця. Хрис­тиянізація, проте, обірвала в Україні, як пише Ю. Шилов, багато­тисячолітню писемну традицію, що тяглася від Трипіль­ської доби» [3, с. 65]. Після прийняття християнства починає бурхливо процвітати книжна справа, яка неможлива без попередньої пи­семної традиції. Згодом офіційно насаджене церковно­слов’ян­ське письмо (яке реально уповільнило мовно-етнічний розвиток) українці пристосували для своїх написів на побутових речах, на бересті і навіть на тинькові стін будівель (приміром, маємо графіті на стінах Софії Київської).

Кожен рівень мовної норми (фонетичний, лексичний, мор­фо­ло­гічний, синтаксичний тощо) відтворює низка праць. Пам’ят­ку давньоукраїнської мови – «Велесову книгу», написану ранньою кирилицею, датують V–ІХ ст. Існують відомості, що кияни зали­шали духовні заповіти, листувалися з вірменами (про це свідчать вірменські літописи VІ–ІХ ст.), складали літописи. Найдавніші записи давньоруського тексту маємо і на монетах князя Володи­мира Святославовича, карбованих у 988–1015 роках. ХІ-им ст. датують такі тексти: Остромирове Євангеліє (1056–1057), Ізборник Святослава 1073 та 1076 років, Архангельське Євангеліє (1092), Слова (їх 13) Григорія Богослова. Значно більше пам’яток дійшло до нас з ХІІ–ХІV ст.: «Руська правда» (збірник норм дав­ньо­­руського права); «Слово о законђ і благодати» Іларіона (ХІ ст.); «Слово о полку Ігоревім» (ХІІ ст.); Галицьке Євангеліє (1144); Мстиславове Євангеліє (1117); «Съказание Бориса и Глђба» та «Житіє Феодосія Печерського» (у складі Успенського збірника ХІІ–ХІІІ ст.); «Повість временних літ» та «Поученьє» Володи­мира Мономаха (у складі Лаврентіївського літопису, 1377), Київ­ський літопис (як частина Іпатіївського літопису, 1425). З ХІІІ ст. – це такі оригінальні пам’ятки: берестяні грамоти зі Звенигорода на Львівщині, Києво-Печерський патерик, Галицько-Волинський літопис, низка Євангелій (Галицьке, Євсевієве, Ор­шан­ське, Холмське та ін.).

Джерелами вивчення норми української мови ХІV–ХV ст. є пам’ятки ділового письменства (грамоти, земські статути) та переклади Біблії. Риси української мови містить Київський Псалтир 1397 року, що вийшов 1491 року в Кракові у друкарні Швайпольта Фіоля.

Становленню норми сприяло й те, що з ХІV до першої половини ХVІ ст. українська мова виконувала роль державної на землях не лише Литовського князівства (до Люблінської унії 1569 року), а й Галичини і Західної Волині, що тоді перебували під владою Польщі. Поряд з актовими документами (грамотами, земськими книгами) розвивається ораторсько-проповідницька проза, представлена Учительними Євангеліями, виходять поле­мічні твори, що були відповіддю на політику полонізації та окато­личення українського населення. Відтак маємо: «Пересто­ро­гу» Йова Борецького, «Палінодію» Захарії Копистенського, твори Івана Вишенського. Жива українська мова функціює у фольклор­них записах, інтермедіях, історичних оповіданнях, ораторській прозі. Видатною пам’яткою української мови є переклади Свя­того Письма – Пересопницьке Євангеліє (1556–1561), Крехів­ський Апостол (прибл. 1563), Літківське Євангеліє (др. пол. ХVІ ст.), де церковнослов’янські слова замінено українськими, фразеологізми відтворюють українські реалії, речення побудо­вано за українськими моделями.

Отже, формування норм української літературної мови від­бувалося на основі писемних пам’яток: літописів, повчань, збірни­ків, історичних проповідей, віршів, драм, грамот, актів, послань, трактатів, поезії, художньої прози та багатющого фольклору. Основою для норми нової української літературної мови стало мовлення І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, які щонайширше використовували елементи роз­мов­ної мови українськомовного простору

Перспективами дослідження становлення мовної норми є ви­вчення південно-східних говорів (передусім середньої Над­дніпрян­щини) та елементів південно-західних і північних говорів, що є постійним джерелом збагачення літературної мови.

Категорія: Стилістика | Додав: StudentSun (27.08.2015)
Переглядів: 2745 | Теги: Стилістика | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]