Словник літературознавчих термінів визначає метафору (грец. metaphora – перенесення), як троп поетичного мовлення [1, c. 444].

Любов Мацько, наголошує, що метафора – це вид тропів побудованих на основі вживання слів та виразів у переносному значенні [3, с. 328].

Інші ж дослідники, визначають, що це слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов’язаного з предметом, на який звичайно вказує це слово, рисами подібності. Наприклад, у рядках вірша Є. Маланюка «Вічне»: «Досі сниться метелиця маю, // Завірюха херсонських вишень…» - метафорами будуть виступати слова «метелиця» та «завірюха», оскільки в даному контексті вони вживаються не у прямому  значенні, коли вказують на атмосферні явища, а в переносному – для підкреслення й посилення того враження, яке справляє цвітіння вишень [5; 213 – 214].

Метафора – один з основних тропів, що полягає в перенесенні властивостей і ознак якогось одного предмета, явища, стану, аспекту буття на інші за принципом уподібнення/розподібнення [4, c. 250].

Ми часто використовуємо слова й словосполучення, абстрагуючись від їхньої метафоричності. Наприклад, вушко голки, язик полум’я, перша ластівка (ознака прояву чогось). Це так звані стерті метафори, які вже є не засобом створення образності, а джерелом виникнення нових ЛЗ, тобто одним із чинників розвитку багатозначності.

Авторські метафори частіше використовуються в публіцистиці, ще частіше в красному письменстві. Наприклад, «Чоловік так і живе, затиснутий бідою в лещата [2, c. 44].

У метафорі може бути три ступені схожості (подібності):

• схожість образна і без образу – подібність менша (слабша), ніж річ порівнювана;
• відсутність схожості, подібності;
• протилежність, яка є відповідником іронії.

Найчастіше виділяють такі метафори:

• метафори, що виникають на перенесенні назв істот на назви істот (осіб), - лисиця (хитра людина);
• на перенесенні назв неістот – хмуриться хмара;
• на перенесення ознак речей неживих істот – камінне серце, квітуча молодь; тріумфальна висота (І. Калинець) [3, c. 329].

Можливі й різні форми граматичного вираження метафори, найчастіше вона виражається дієсловом та його формами, або ж прикметником (метафоричний епітет).

Лексикалізованими метафорами є багато народних (а часом і літературних) назв квітів, лікарських рослин, трав, кущів, дерев: левині ротики, царська борода, вовчі ягоди, райські яблучка.

СУЛМ характеризується високим ступенем метафоричності художньої мови [3, c. 333 – 334].

Що складніші метафори, то більше вони подібні до загадок: їх вгадування активізує сприйняття, приносить задоволення. Наприклад, у В. Стуса: «І спересердя / Хмари хтось / Прогупує, / Та гнівно ляскають / Білясті батоги». У двочленному варіанті були б то «батоги блискавок». Але втрачалася б насолода від самостійної відгадки.

Як і інші тропи, метафора сягає своїм корінням антропоморфного та пантеїстичного світовідчуття. У повсякденній мові користуємось такими метафорами, надто ж семі метафорами, вже не відчуваючи їх образності: сонце сходить, дощ іде, завиває вітер, язики полум’я, підніжжя гори.

Ще одним видом метафори  - у(роз)подібнення предметів, речей, явищ, аспектів зовні покладеного людині світу, проектованих ніби на самих себе: «Хмари хмарять хвилі» (П. Тичина), «струменіла дорога» (В. Симоненко) [4, c. 252].

Метонімія

Метонімія (грец.metonymia – перейменування) – різновид тропа, близького до метафори, в якому переноситься значення слів з певних явищ та предметів на інші за суміжністю [1, c. 444].

Спорідненим із метафорою тропом є метонімія (перейменування), що полягає в заміні одного слова (поняття, образу) іншим на основі суміжності ознак. Інакше кажучи, метонімію можна називати контекстуальним синонімом (або синонімічним зворотом) якогось неназваного, проте незримо присутнього об’єкта.

Традиційно виділяють такі заміни:

1. Ім’я  творця замість його творів. Цим видом метонімії часто послуговуємося і в побуті: «прочитав Багряного», «насмішив Вишня». Подібні вирази зустрічаються в автобіографічній прозі, де автори розповідають про коло своєї лектури, мистецьких уподобань. Трапляються і в поезії: «І Коллара читаєте / З усієї сили, / І Шафарика, і Ганка…» (Т. Шевченко).
2. Назва матеріалу замість речі, виготовленої з нього: «Скрегоче залізом округа, / Смертю повітря фурчить» (О. Гончар).
3. Назва вмістища замість вмісту: «Одарка: Випив, мабуть, з добру кварту, / Або випив цілий ківш!» (С. Гулак-Артемовський)
4. Назва якоїсь речової ознаки замість людини (гурту, колективу, соціальної чи національної диференціації тощо): «Двоє чоловіків підозрілих – макінтош, капелюх, пухлі лиця з порожніми сірими очима обступила жінки» (В. Стус).
5. Назва властивості чи якості замість їх носія: «Чия відвага, того й перемога», «Згода будує, а незгода руйнує» (прислів’я).
6. Назва одномоментної зовнішньої дії замість її внутрішньої мотивації (наслідок замість причини): «А я ж  теє відерце дістану - / Я з тобою на рушничок стану».

У публіцистичному стилі найчастіше вживаються метонімії між місцевістю і людьми які в ній перебувають: «Тегеран і Багдад обмінялися різними нотами протесту»; «Чи може Європа спати спокійно?» [2, c. 44].

Синекдоха

Синекдоха (грец. synecdoche – співвіднесення) – засіб увиразнення поетичного мовлення, різновид метонімії. Синекдоха заснована на кількісному зіставленні предметів та явищ (вживання однини у значенні множини і, навпаки, визначеного числа замість невизначеного, видового поняття замість родового і т.п.): Як кидалась ти на списи, на луки, / Пунійська Львице, яросте Ваала! (Олег Ольжич) [1, c. 625].

Найбільш уживаними є такі види синекдохи:

• вживання частини замість цілого: «Плаче бідний та зітхає, // Сну не знають його очі» (М. Вороний);
• вживання однини замість множини: «І на оновленій землі // Врага не буде, супостата. // А буде син і буде мати» (Т. Шевченко);
• вживання виду замість роду: «Сини Міцкевича, Словацького, Шопена, сини Коперніка» (М. Рильський).

Синекдоха, як вважав О. Потебня, є своєрідною словесною міні моделлю більш складного предметного образу – типу й типового в змісті цілого художнього твору, тобто образ може пояснюватися через прийом синекдохи.

Рекомендована література

1. Гром’як Р. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р.Т. Гром’яка, Ю.І. Ковалів, В.І. Теремка. – К.: ВЦ «Академія», 2007. – 752 с. (Nota bene).
2. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови: Підручник /         О. Пономарів. – 3-тє вид., перероб. і доповн. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2000. – 248 с.
3. Мацько Л.І. Стилістика української мови: Підручник / Л.І. мацько, О.М. Сидоренко, О.М. Мацько; За ред. Л.І. Мацько. 2-ге вид., випр. – К.: Вища шк., 2005. – 462 с.
4. Ткаченко Анатолій Олександрович Мистецтво слова : Вступ до літературознавства : Підручник для студентів гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів. – 2-е вид., випр. і доповн. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2003. – 448 с.
5. Галич О. Теорія літератури : Підручник / За наук. ред. Олександра Галича. – 4-те вид., стереотип. – К.: Либідь, 2008. – 488 с.