Головна » Статті » Інше » Редагування

Лекція 4
  1. У часи середньовіччя в Україні у великих майстернях, де виготовляли рукописні книги, працювали так звані "справники", які звіряли переписані копії з оригіналами книг. "Справники" виконували одночасно функції і коректора, і редактора, і текстолога. "Справником" був і першодрукар  Федоров, який прибув в Україну (до Львова) з Москви. У Росії така праця дорого обійшлася йому, оскільки саме через "справництво" І. Федоров був змушений покинути Москву. У XVII ст. у друкарні Києво-Печерської лаври коректорів називали "столпоправителями", а у Львівській братській школі — "дозорцями". До їх обов'язків входило пильнувати, щоби текст, схвалений "справниками", друкарі правильно набрали. У XIX ст. українські вчені зробили значний внесок у збір закономірностей для майбутньої теорії редагування. Тут маємо на увазі вже згадану теорію значень слова видатного українського мовознавця О. Потебні. У середині XIX ст. відомим видавцем і редактором був П. Куліш, який досконало знав українську мову1. Правда, його редакторська манера відзначалася, як можна сказати тепер, крайнім суб'єктивізмом (він виправляв рукописи на свій смак і розсуд). Значну роль у практиці редагування українських видань кінця XIX — початку XX ст. відіграв Франко. Дослідник його редакторської діяльності Л. Маляренко окреслює такі принципи діяльності І. Франка як редактора: ідейна спрямованість, принциповість стосовно суспільної орієнтованості видання, правдивість слова, колегіальність у прийнятті редакційних рішень, планування редакційної діяльності, об'єктивний відбір авторів та матеріалів, повага до індивідуальної творчої манери авторів, тісний зв'язок редактора з авторами і (якщо можливо) узгодження з ними виправлень. І. Франко як редактор сформулював свої вимоги до видань дитячої та шкільної літератури, наукових та художніх творів, а особливо — перекладів зарубіжної класики українською мовою. Надзвичайно колоритними є спогади про будні редакторської праці І. Франка, які М. Рудницький записав у В. Стефаника.

    У час входження України до складу Російської та Австро-Угорської імперій видавнича справа розвивалася мало. Українська мова, зокрема в Росії, була заборонена, а, значить, друковану продукцію нею не публікували.

    У час боротьби за незалежність Української держави в журналі "Книгарь", що виходив у Києві в 1917 — 1920 р., вчені-дослідники ставлять деякі проблеми редагування (композиція видань навчальної та популярної літератури; нормованість мови; дослідження видавничої діяльності відомих представників української культури та ін.K. Визначну роль у видавничій справі в період 20—30-х років відіграють видатні вчені М. Грушевський та Огієнко. Зокрема, М. Грушевський був одним із фундаторів українського академічного книговидання. Як редактор він відзначався винятковою об'єктивністю в редагуванні авторського тексту, а також чітко визначав допустимі межі втручання в нього (так, навіть достеменно знаючи, що в тексті є помилки, він все ж не виправляв їх сам, а просив зробити це автора. На виняткову увагу як редактора заслуговує і спадщина І. Огієнка. Він, як ніхто інший, зробив дуже багато для становлення в Україні єдиних лінгвістичних норм редагування. Крім того, І. Огієнко одним із перших почав формулювати постулати, тобто найбільш узагальнені норми, редагування.

    Після ліквідації незалежної держави розвиток редагування в Україні відбувався в складі СРСР. Його центром став Український поліграфічний інститут (тепер — Українська академія друкарства), який після Другої світової війни перевели з  Харкова до Львова. Спеціалісти цього інституту створили так звану "львівську школу редагування".

    До числа перших монографічних видань цієї школи належать праці Р. Іванченка "Робота редактора над точністю слова і стислістю викладу" (Львів, 1964) та його ж  "Літературне редагування" (Харків, 1970). Окрім того, в 60-х роках була випущена книга Д. Григораша "Теорія і практика редагування газети" (Львів, 1966).

    Значний внесок у розвиток редагування не тільки в Україні, айв усьому СРСР зробив М. Феллер. Дослідник створив свою оригінальну теорію редагування у  співавторстві підручник: "Литературное редактирование" (Москва, 1968); монографії  "Эффективность сообщения и литературный аспект редактирования" (Львів, 1978), "Структура произведения" (Москва, 1981), "Стиль и знак" (Львів, 1984). У 1972 р. викладачі Українського поліграфічного інституту (М. Феллер, Квітко та М. Шевченко) опублікували "Довідник коректора". До цього часу він залишається найповнішим україномовним виданням, що описує норми редагування. Представники "львівської школи редагування" досліджували також окремі проблеми едитології. Так, І. Квітко досліджувала використання термінів у повідомленнях ("Терминоведческие проблемы редактирования" (Львів, 1986) — у співавторстві), Я. Зелінська — проблеми зв'язків редагування з неориторикою "Теоретичні основи роботи редактора над літературною формою твору. (Літературне опрацювання тексту): Навчальний посібник" (Київ, 1989).

    На початку 80-х років починає розвиватися "київська школа редагування". Її особливістю була, зокрема, увага до редагування художньої літератури та публіцистики. Засновником цієї школи став Р. Іванченко ("Літературне редагування", 2-е вид. Київ, 1983). Після здобуття Україною незалежності першими виданнями з едитології були дві книги В. Різу на: "Моделювання і технологія редакторських систем" (Київ, 1995) і  "Літературне редагування: Підручник" (Київ, 1996).

    Дещо осторонь від цих обох шкіл стоять дослідження з автоматизації редакційних процесів 3. Партика ["Методы машинной корректуры и машинного редактирования" (Москва, 1983); "Статистика ошибок при корректуре и редактировании текстов" (Москва, 1989); "Комп'ютеризація видавничого процесу: Навчальний посібник" (Київ, 1996)], а також виконане під керівництвом В. Перебийніс дослідження "Лингвистические  проблемы автоматизации редакционно-издательского процесса" (Київ, 1986). Названі видання свідчать, що "львівська" та "київська" школи поставили редагування в Україні на рівень світових досягнень едитології.

    У 80-х роках XX ст. українське академічне (наукове) книговидання посідало у світі третє місце (після таких видавництв, як російське "Наука" та американське "Мак Ґроу-Хілл".

    Олександр Опанасович Потебня

    Народився 28 вересня 1835 року на хуторі Маневр біля с. Гаврилівка Роменського району Сумської області у дворянській сім`ї. Після гімназії закінчив юридичний та філолого – історичний факультет Харківського університету. У 1860 році захистив дисертацію і отримав магістра слов’янської мови. Основна праця «Мысль и язык». Він уперше ввів і описав теорію значень слова , вказавши на об’єктивне та суб’єктивне значення. Помер у грудні 1891 року.

    Пантелеймон Олександрович Куліш

    Народився у серпні 1819 року у містечку Воронеж Глухівського повіту, зараз Шостенського району Сумської області.

    Відомий український видавець і редактор, який досконало знав українську мову.

    Після гімназії навчався у Київському університеті. Він вперше видавав перший український щомісячник «Основа». Багато зробив у питанні визначенні норм української літературної мови. У 1857 році видав граматику, яка стала основою фонетичного правопису «кулішівка». Помер у лютому 1887 року. Серед видатних оформлювачів книги, осібне місце належить уродженцям Сумщини: Василю Кричевському, Григорію Нарбуту, Миколі Макаренку і Олексію Сидорову.

    Василь Григорович Кричевський

    Народився на Сумщині в родині повітового фельдшера в селі Ворожба. Найбільше він був причетний своєю творчою працею до малярства, архітектури, ужиткового мистецтва, театру, кіно. Він працював над обкладинками до альбому «Українське мистецтво» (1913 - 1926), для альбомів малюнки до поеми Котляревського «Енеїда», для збірки есе на тему літератури та мистецтва В. Горленка «Одблески», до збірки лірики «Контрасти» Г. Чупринки, до статей М. Грушевського, які стосувалися українського національного руху. У своїх роботах В. Кричевський використав варіації стрижневого мотиву народного мистецтва – дерева життя. Композиційним центром зображення майстер робив коло чи овал в осерді дерева, де розміщував видавничу марку або герб – тризуб. При оформленні обкладинки зверху розміщував орнамент, а знизу надписи з ретельно вибраними шрифтами. Помер у Венесуелі.

    Григорій (Георгій) Іванович Нарбут

    Народився в лютому 1886 року на хуторі Нарбутівка біля Глухова. Після школи зацікавився книжковою ілюстрацією – геральбікою (герби). Зробив багато ілюстрацій до казок, поем, української абетки 1917 року. Працюючи у Петербурзі у журналі «Гербовод» створив багато гербів, малюнків до книжок. Брав участь у створенні символіки УНР, виконав ескізи грошових гривень, поштових марок, цінних паперів української держави. Окрім цього він створював екслібриси. Помер у травні 1920 року. Похований у Києві.

    Микола Омелянович Макаренко

    Народився 1877 року в селі Москалівка Роменського повіту. Після закінчення Лохвицької гімназії навчався у Петербурзькому Центральному училищі технічного малювання ім. Барона  А.Л. Штиглиця, археологічному університеті. Він займався створенням декоративних елементів: ініціалів, орнаментальних заставок, кінцівок. Створив понад 3 000 графічних малюнків, ілюстрацій до наукових праць. Оформив, зокрема, книги «Історія українського орнаменту» (Павлуцький, 1927), «О чём говорять забытые могилы» (Абрамова, 1917р.). Також займався екслібрисом. Микола Макаренко помер у 1937 році (розстріляний за участь у кадетській анархічній організації).

    Олексій Олексійович Сидоров

    Народився у червні 1891 року в с. Миколаївка Буринського району. Закінчив відділення історії мистецтва та археології Московського університету. Працював професором Московського поліграфічного інституту, заслужений діяч мистецтв Росії, член кореспондент АН СРСР. Він виступав за комплексний мистецтвознавчий підхід до книжкової справи. Завжди цікавила гравюра, він уперше запропонував розглядати рівноправність шрифту і гравюри у книзі. Автор більше ста наукових книгознавчих фраз. Помер у червні 1978 року.

    Контрольні запитання

    Становлення редагування в Україні. Внесок уроженців Сумщини в розвиток редагування.

     

     5.Капелюшний А.О. Редагування в засобах масової інформації. – Львів: ПАІС,2005. – 304с.

    Список рекомендованої літератури

     1.Партико З.В. Загальне редагування: нормативні основи. – Львів: Афіша, 2006. – 416с.

     2.Мильчин А.Э. Методика редактирования текста. – М.: Логос, 2005. – 524с.

     3.Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця: Практичний посібник. – К.: НВЦ НКМ,2006. – 559с.

     4.Сикорский Н.М. Теория и практика редактирования. – М.: Высшая школа, 1980. – 328с.

Категорія: Редагування | Додав: StudentSun (30.08.2015)
Переглядів: 978 | Теги: Редагування | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]