Головна » Статті » Інше » Редагування

Лекція 3
  1. План

    Історія розвитку редагування. Періоди і етапи розвитку редагування.

     

     4.Сикорский Н.М. Теория и практика редактирования. – М.: Высшая школа, 1980. – 328с.

     5.Капелюшний А.О. Редагування в засобах масової інформації. – Львів: ПАІС,2005. – 304с.

     

    Список рекомендованої літератури

     1.Партико З.В. Загальне редагування: нормативні основи. – Львів: Афіша, 2006. – 416с.

     2.Мильчин А.Э. Методика редактирования текста. – М.: Логос, 2005. – 524с.

     3.Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця: Практичний посібник. – К.: НВЦ НКМ,2006. – 559с.

     

    Періодизація розвитку

    Редагування як соціально необхідний процес опрацювання тексту існує в житті суспільства вже близько двох з половиною тисяч років, проте редагування як наука виникло не так давно — менше століття тому, і окремих досліджень, присвячених його розвитку, поки що мало.

    Отож вважаємо доцільним запропонувати таку періодизацію, яка виділяє періоди, а в їх межах — етапи розвитку редагування.

    1. Період існування редагування як виду практичної діяльності (III ст. до н. є. — середина XIX ст.), у тому числі етапи:

    — виникнення редагування (III ст. до н. є. — початок н. е.);

    — стагнація в редагуванні (початок н. є. — середина XV ст.);

    — відродження редагування (кінець XV ст. — середина XIX ст.).

    2. Період нагромадження фактів редакційної практики та теорії (друга половина XIX ст. — 30-ті роки XX ст.).

    3. Період функціонування редагування як науки C0-ті роки XX ст. — початок XXI ст.), у тому числі етапи:

    — становлення редагування як науки C0-ті — 60-ті роки XX ст.);

    — класичне редагування F0-ті — 90-ті роки XX ст.);

    — комп'ютерне редагування (90-ті роки XX ст. — початок XXI ст.).

    Виникнення редагування

    На початку III ст. до н. є. була заснована Александрійська бібліотека, де в різні періоди зберігалося від 0,5 до 0,7 млн. книг. До обов'язків хранителів книгозбірні, якими були найвидатніші граматики того часу, належало, зокрема, виправлення та коментування зібраних текстів. Враховуючи таку специфіку роботи, граматиків можна вважати першими професійними редакторами.

    У II ст. до н. е. в латинській мові з'явився і сам термін "редагування". Його утворили від латинського слова redigere (упорядковувати) і похідного дієприкметника від нього — redactus (упорядкований). У семантиці цього слова особливу увагу привертає те, що воно асоціювалося з поняттям порядку, який, у свою чергу, базується на понятті норми.

    У І ст. до н. е. в Римі покупці вже могли в майстернях, де переписували книги, за певну плату замовити перевірку книг на відповідність оригіналу, а також мовним та іншим нормам. Саме тоді цей процес (приведення копії тексту у відповідність із оригіналом) почали називати коректурою (від латинського correctura — виправлення). У латинській мові існувало, відповідно, й слово для позначення особи, яка займалася цією працею, — corrector (виправляч). Отже, першими професійними коректорами були саме ці античні виправлячі книг.

    В античному Римі вже існували певні соціальні норми редагування. Так, видавцям було дозволено на свій розсуд робити в рукописах виправлення. Крім того, при римських бібліотеках були спеціальні посади "префектів". Префекти встановлювали, які книжки слід вилучати як соціально небезпечні, а які дозволяти читати відвідувачам бібліотек. У майбутньому ці норми перетворилися на закони авторського права й політичні норми редагування. Останні з часом навіть виокремилися в інститут цензури.

    Певні досягнення в опрацюванні повідомлень були і в країнах Давнього Сходу. Так, у Китаї були обов'язковими спеціальні правила, що регламентували теми повідомлень (наприклад, ці правила встановлювали, про що повинен говорити під час обіду підлеглий зі своїм правителем). В Індії було розроблене спеціальне вчення "ріті", яке регламентувало художні властивості повідомлень. Проте між античною та східною цивілізаціями існувала важлива відмінність: антична встановлювала норми для композиції повідомлень, не торкаючись їх теми, а східна, навпаки, суворо регламентувала теми повідомлень, проте абстрагувалася від їх побудови.

    Стагнація в редагуванні

    У часи середньовіччя редагування на довгий час поринуло в стан занепаду. Переписувачі книг перемістилися з античних майстерень у монастирські келії. Змінилася і тематика видань — переписуванню і тиражуванню найчастіше підлягала релігійна, іншими словами, строго канонічна література. Тому, з одного боку, різко скоротилася необхідність редагування текстів, а, з іншого, — особливу увагу почали приділяти одній з норм редагування — приведенню тексту копії у відповідність з оригіналом, тобто коректурі. Зокрема, надзвичайно старанно виконували коректуру релігійних текстів.

    В епоху середньовіччя в опрацюванні повідомлень новим було лише те, що в цей час розглядали питання композиції релігійних проповідей і листів. Зокрема для листів навіть давали готові зразки (шаблони).

    Відродження редагування

    Після винайдення у XV ст. книгодрукування, в епоху Відродження, потреба у видавничих працівниках різко зросла. Спершу в їх ролі виступали самі друкарі. Проте з часом у зв'язку зі збільшенням випуску книг коректори виділилися в окрему професію. Вважають, що відродив це забуте з часів античності ремесло італійський видавець XVI ст. А. Мануцій.

    Поступово професія коректора (редактора) набуває все більшого значення. Так, в університетах Франції для нагляду за підготовкою видань призначали спеціальних "інспекторів" (фактично — видавничих працівників). Згідно зі спеціальними вимогами вони повинні були відпрацювати у друкарнях не менше чотирьох років учнями, а після цього — ще три роки самостійно; мусили володіти грецькою та латинською мовами, а також знати норми моралі та правовірності. Добираючи коректорів, почали навіть враховувати психологічні особливості людей різних статей. В епоху Відродження набуває розвитку не тільки практика видавничої справи. Паралельно вона починає розвивати теорію повідомлень. У Франції, Італії та Німеччині створюють багато підручників з риторики, де є вказівки, наприклад, щодо написання панегіриків чи полемічних послань.

    Період нагромадження редакційних фактів

    Редакційні факти, що нагромадилися з другої половини XIX ст. до 30-х років XX ст., можна розділити на дві групи: відкриття (закономірності) різних наук, що стосуються безпосередньо редагування, і факти видавничої практики. Найсуттєвіше вплинули на теорію редагування відкриття у мовознавстві та психології. Надзвичайно продуктивним було відкриття того, що кожен носій мови надає слову, окрім загальноприйнятого, ще й своє, індивідуальне значення. Очевидно, що надання в повідомленнях індивідуального значення тим чи іншим словам призводить до зниження ступеня його розуміння. Наявність таких індивідуальних значень слів вперше виявив і описав у другій половині XIX ст. український лінгвіст О. Потебня (об'єктивне та суб'єктивне значення слова), а пізніше на це ж явище звернув увагу німецький вчений Г. Пауль (узуальне та оказіональне значення слова).

    Наступним важливим відкриттям було те, що, як виявилося, механізми породження мови суттєво відрізняються від механізмів її сприймання. На початку XX ст. про це писав російський мовознавець О. Пєшковський. Психологічне обґрунтування цим механізмам дали всесвітньо відомі психологи Ж. Піаже (Франція) та Л. Виготський (Росія), які відкрили внутрішню мову людини й розпочали її дослідження.

    Учені виявили також, що речення у повідомленнях складаються з двох частин: та, в якій є відома реципієнтові інформація (тема), і та, в якій є інформація, не відома  реципієнтові (рема). Вчення про такий поділ речення ("актуальне членування речення") розробив чеський лінгвіст В. Матезіус.

    Поряд з тим, у першій половині XX ст. в мовознавстві виникла теорія функцій мови (Чехія), а також була суттєво вдосконалена теорія стилів мовлення, що істотно вплинуло на розвиток теорії редагування. Ріст наукових досліджень та кількості засобів масової інформації в другій половині XIX — першій половині XX ст. сприяв різкому збільшенню кількості публікацій (книг, журналів та газет). Так, поряд з науковими відкриттями у видавництвах відбувалося нагромадження емпіричних фактів редагування. Насамперед виникла потреба у формалізації та стандартизації як повідомлень у цілому, так і окремих їх елементів, наприклад, викликали появу на міжнародному рівні рекомендацій щодо нормалізації бібліографічних описів (англо-американська та прусська системи правил). Крім того, в багатьох країнах було створено норми  інженерної графіки, які застосовують, звичайно, і в наукових повідомленнях. З'явилися також уніфіковані термінологічні системи цілої низки наук. Паралельно йшло нагромадження соціальних норм редагування. Зокрема, в цей час створили теорію монопартійності преси, яка відігравала вирішальну роль у житті тоталітарних країн (більшовицький СРСР, гітлерівська Німеччина, фашистська Італія, тоталітарні Китай, Куба та ін.). У рамках цієї теорії розвинулися вульгарні методи психологічного впливу на реципієнтів (наприклад, геббельсівська теорія пропаганди). Водночас відбулося також виділення аспектів редагування, тобто редагування літературного, політичного, наукового й технічного.

    Виникнення теорії редагування

    На початку 20—30-х років XX ст. кількість ЗМІ у світі значно зросла. Генерування повідомлень (художня, публіцистична й наукова творчість) перетворилося на окрему галузь суспільного виробництва. Праця редактора і коректора стала широко  розповсюдженою професією. Поряд із тим, від середини XIX ст. до кінця 30-х років XX ст. емпіричних редакційних фактів та наукових відкриттів нагромадилося стільки, що об'єктивно виникла потреба в їх класифікації, систематизації, узагальненні, фаховому поясненні, обґрунтуванні та виробленні методик застосування на практиці. Іншими словами, виникла об'єктивна потреба у формуванні теорії редагування.

    На цьому етапі кардинальним відкриттям стало дослідження і виявлення в 30—40-х роках рівнів складності (читабельності; англ. readability) текстів повідомлень, проведене в лабораторіях педагогічних закладів США1. Дослідження, зокрема Р. Флеша, Е. Дейла та Дж. Челла, дали змогу визначити рівні складності тексту, оцінити її кількісними показниками, а також виявили її різновиди (синтаксичну та семантичну). Таким рівням складності у відповідність було поставлено чітко визначені групи реципієнтів, які можуть її ефективно сприймати.

    Необхідність готування редакторів у вищих закладах освіти викликала появу монографій, перші з яких з'явилися в Європі та Америці на початку 50-х років. На основі монографій почали готувати перші навчальні посібники й підручники. Наукова та навчальна література додатково підштовхнула розвиток теорії редагування. На основі досягнень низки фундаментальних і на перетині суспільних та інформологічних наук виникла нова прикладна наука — едитологія, об'єктом вивчення якої став видавничий процес у ЗМІ. Найбільшою складовою частиною едитології стала теорія редагування.

    Класичне редагування

    На етапі класичного редагування, забезпечуючи потребу галузі суспільного виробництва (видавничої справи) отримувати фахівців потрібної кваліфікації, розпочалася і ведеться дотепер підготовка у вищих і середніх закладах освіти редакторів та коректорів-професіоналів. Редакторів-професіоналів готували в закладах освіти двох напрямів: на факультетах журналістики університетів (звідси виходили переважно редактори публіцистичної літератури і редактори радіо й телебачення), а також у поліграфічних університетах (тут найчастіше готували редакторів для книжкових видавництв — художніх та науково-технічних).

    На цьому етапі в науковій та навчальній літературі було зафіксовано переліки основних тем, які повинна висвітлювати теорія редагування, описано його основні методи, сформовано множину найчастіше вживаних норм.

    Комп'ютерне редагування

    Хоча етап комп'ютерного редагування почався в 90-х роках XX ст., його передвісники з'явилися значно раніше. Ще в кінці 50-х — на початку 60-х років російські вчені вперше висловили думку про те, що редагування можна автоматизувати. Суть такої автоматизації вбачалася в тому, що «"не зовсім правильна" ... мова буде перекладена на "зовсім правильну"». Пізніше (в 60-х — 80-х роках) у рамках досліджень у галузі комп'ютерної лінгвістики було розроблено програми, що давали змогу автоматизувати деякі процеси редагування. Із кінця 80-х років у ЗМІ за допомогою комп'ютерів почали здійснювати автоматичний контроль орфографічної правильності тексту, контроль складності, контроль стилістичних характеристик лексики, частковий контроль синтаксису й пунктуації, автоматичне виправлення (в режимі діалогу) орфографічних помилок.

    Контрольні запитання

    Етапи становлення редагування. Охарактеризувати періоди розвитку редагування.

Категорія: Редагування | Додав: StudentSun (30.08.2015)
Переглядів: 507 | Теги: Редагування | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]