Головна » Статті » Мовознавство » Українська мова

ФОРМОРОЗРІЗНЮВАЛЬНА РОЛЬ НАГОЛОСУ В ІМЕННИКАХ ПЕРШОЇ ВІДМІНИ
В. М. ВИННИЦЬКИЙ

ФОРМОРОЗРІЗНЮВАЛЬНА РОЛЬ НАГОЛОСУ В ІМЕННИКАХ ПЕРШОЇ ВІДМІНИ


Правильне наголошування слів є однією з найважливіших рис нормативності кожної літературної мови. Хоч українській мові притаманна стала система наголошування, яка склалася історично й виконує велику роль у звуковій організації слова»1, проте в мовній практиці часто трапляються помилки саме в наголосах.

Кожна частина мови має свої акцентуаційні особливості. Наголошування основної форми слова іноді відмінне від наголошування інших його форм. Так, за допомогою вільного і різномісного наголосу розрізняються граматичні форми того самого слова.
У мовленні досить часто плутають наголошування іменників першої відміни у формах родового відмінка однини і називного-знахідного множини, в яких наголос виконує форморозрізнювальну функцію. Йдеться про ті випадки, коли форми називного і знахідного відмінків множини тотожні, зокрема в іменниках, що означають назви предметів, явищ, процесів, понять, і в деяких іменниках — назвах істот2.
У «Словнику наголосів української літературної мови М. І. Погрібного (а це поки що єдиний словник, що подає наголоси різних форм слів), за нашими підрахунками, є понад 400 іменників першої відміни, в яких наголос диференціює форми родового відмінка однини і називного – знахідного множини. Послідовне розмежування названих відмінкових форм наголосом властиве більшій частині цих відмінків3. Сюди належить переважна більшість двоскладових іменників із суфіксом -к- та деякі іменники з двома або більше приголосними перед закінченням, які у формах однини мають наголошений перший склад, а в множині — другий: гі́лки—гілки́4, ду́жки—дужки́, пля́шки—пляшки́, скля́нки—склянки́, ча́рки—чарки́, чу́тки́—чутки́ (але па́лки—па́лки, про́бки—про́бки, па́пки—па́пки, сні́жки—сні́жки, што́рки—што́рки, щі́чки—щі́чки тощо); пі́сні—пісні́, то́рби—торби́, це́ркви—церкви́, ша́блі—шаблі́ та ін. (але но́рми—но́рми, прі́рви—прі́рви, при́мхи—при́мхи і ще деякі); а також група двоскладових іменників із наголосом на закінченні в родовому відмінку однини і з наголошеним коренем у множині: брехні́—бре́хні, грози́—гро́зи, зорі́—зо́рі, нори́—но́ри, плити́— пли́ти, стопи́—сто́пи і под.
У поліських говірках у називному відмінку множини іменників першої відміни з суфіксом -к- наголос на закінчення не переходить: ху́стки—ху́стки, рі́чки—рі́чки, кі́стки—кі́стки тощо5 (літературні форми ху́стки—хустки́, рі́чки—річки́, кі́стки—кістки́). А в окремих українських говорах південно-західного діалекту деякі непохідні іменники з кінцевим наголосом в однині мають тенденцію зберігати таке наголошення у формах родового відмінка однини і називного-знахідного множини: верби́—верби́, вдови́—вдови́, зими́–зими́ і зи́ми, мітли́—мітли́ і мі́тли, сестри́—сестри́ і се́стри тощо6 (літературні форми верби́—ве́рби, вдови́—вдо́ви, зими́—зи́ми, мітли́—мі́тли, сестри́—се́стри).
Двоскладові іменники з нерухомим наголосом на першому складі не розрізняються у формах родового відмінка однини і називного-знахідного множини: про́би—про́би, пу́щі—пу́щі, сму́ги—сму́ги, ри́си—ри́си, і́скри—і́скри, стра́ви—стра́ви, хи́би—хи́би тощо.
Тенденція до розрізнення акцентуації відмінкових форм однини і множини проявляється у значній частині трискладових суфіксальних іменників на -к(а). В однині вони мають наголошений перший або другий склад, а в множині — закінчення: па́лички—палички́,
1 М. А. Жовтобрюх, Слово мовлене, К., 1969, стор. 37.
2 Див.: С. П. Самійленко. Нариси з історичної морфології української мови, ч. І, К., 1964, стор. 107.
3 Словник М. Погрібного засвідчує понад 300 таких іменників. З них більше 200 мають наголос у родовому відмінку однини на основі, а в називному-знахідному множини на закінченні, а понад 101 навпаки — у родовому однини в них наголошується флексія, а називному-знахідному множини — основа.
4 Тут і далі перша форма — родовий відмінок однини, а друга — називний-знахідннй множини.
5 Див.: І. Г. Матвіяс, Форми множини іменників 1 відміни в українській мові, «Українська діалектна морфологія», К., 1969, стор. 121.
6 Див.: В. Г. Скляренко, Історія акцентуації іменників а- основ української мови, К., 1969, стор. 74.
при́казки— приказки́, ка́рточки—карточки́, ло́жечки—ложечки́, вказі́вки—вказівки́7, гові́рки—говірки́, запи́ски—записки́, копі́йки—копійки́, цига́рки—цигарки́ тощо (але здебільшого на префіксальні іменники ця тенденція не поширюється: замі́тки—замі́тки, прокла́дки—прокла́дки, розпи́ски— розпи́ски, примі́тки—примі́тки, прищі́пки—прищі́пки тощо; не діє вона і ще в деяких іменниках, напр.; голу́бки—голу́бки, листі́вки—листі́вки, тру́бочки—тру́бочки, сере́жки—сере́жки, цуке́рки—цуке́рки та ін.).
У повноголосних трискладових іменниках, що мають флективне наголошування у формі родового відмінка однини, в називному-знахідному множини наголос пересувається на перший склад: борозни́—бо́розни, пелени́–пе́лени, полоси́—по́лоси, середи́—се́реди і под.
Частина трискладових іменників та деякі чотирискладові із суфіксом -ин-, що вживаються в сучасній українській мові у формах множини, у родовому відмінку однини мають наголошену флексію, а в називному-знахідному множини в них наголос переноситься на суфікс; вишини́—виши́ни, глибини́—глиби́ни, новини́—нови́ни, величини́—величи́ни, далечини́—далечи́ни і под., а також коцюби́—коцю́би, сковороди́—ско́вороди.
Наголос може служити засобом розпізнавання форм однини і множини деяких чотирискладових суфіксальних іменників на -к(а), у яких в однині наголошується перший або другий склад, а в множині — закінчення: коло́дочки—колодочки́, копі́єчки—копієчки́, поду́шечки— подушечки́, това́ришки—товаришки́, учи́тельки—учительки́ тощо (але рукави́чки—рукави́чки, пере́купки – пере́купки, коломи́йки—коломи́йки та ін.).
Багатоскладові іменники у формах однини та множини мають однаковий наголос: відві́дувачки—відві́дувачки, вико́нувачки—вико́нувачки, доброді́йниці—доброді́йниці тощо.
В українській мові є кілька іменників першої відміни, які, розрізняючись наголосом у формах родового відмінка однини і називного-знахідного множини, мають, крім того, у деяких непрямих відмінках множини двоваріантне наголошування: пахви́—па́хви (пахва́м і па́хвам), свині́—сви́ні (свине́й, сви́ням, свиньми́ і сви́ньми), сестри́—се́стри (се́стер і сесте́р, се́страм, се́страми), сироти́—си́роти (си́ріт і сирі́т, си́ротам, си́ротами), сім’ї́— сі́м’ї (сіме́й і сі́мей, сі́м’ям, сі́м’ями), сльози́—сльо́зи (сльоза́м, слізьми́, слі́зьми і сльоза́ми, у сльоза́х).
Флективне наголошування у множині іменників типу книжка (із суфіксами -к-, -очк-, -ечк-, -єчк-) — нове явище в українській мові8. Його виникнення слід віднести до IV—XV ст., оскільки в українських пам’ятках XVI — початку XVIII ст. іменники цього типу вже зустрічаються з флективним наголосом у множині: жінки́, ложки́, нитки́, паски́, стежки́, різки́, свічки́, тріски́, шапки́ та ін.9 Поряд з іменниками, в яких чітко діє тенденція до розрізнення форм однини і множини, в українській мові існує чимала група двоскладових, трискладових та чотирискладових суфіксальних іменників на -к(а)10, що в однині мають наголошену основу, а у формах множини в них наголос паралельний — на флексії (відмінний від форми родового відмінка однини) і на основі (збігається з цією формою): ба́лки—балки́ і ба́лки, га́йки—гайки́ і га́йки, зі́рочки—зірочки́ і зі́рочки, ку́почки—купочки́ і ку́почки, коро́бочки—коробочки́ і коро́бочки та ін. У словниках української мови простежується деяка розбіжність щодо подвійного наголошування іменників цього типу у називному-знахідному відмінках множини. Наприклад, іменник плі́тка у словнику М. Погрібного в називному-знахідному відмінках множини має паралельний наголос плітки́
7 Деякі лексикографічні праці фіксують наголошення цього іменника у формах множини по-різному. — «Російсько-український словник», К., 1948 p., «Українсько-російський словник», К., 1953—1963 рр., т. 1, Д. І. Ганич, І. С. Олійник, «Російсько-український словник», К., 1962 p., I. M. Кириченко, Орфографічний словник, К., 1961 р. подають його з флективним наголосом: вказівки́, вказіво́к, вказівка́ми, в «Російсько-українському словникові», К., 1968 р., т. III воно наводиться з наголошенням на основі вказі́вки, Сучасна українська мова. Морфологія», К., 1969 р., стор. 129 зазначає подвійний наголос: вказі́вки і вказівки́.
8 Див.: Л. А. Булаховський, Порівняльно-історичні уваги до українського наголосу, «Збірник Центральних державних курсів українознавства», кн. 1, Харків, 1928, стор. 25; В. Г. Скляренко, назв, праця, стор. 126.
9 Див.: В. Г. Скляренко, назв, праця, стор. 126—127.
10 У словнику М. Погрібного налічується понад 100 таких іменників. Причому з двох паралельних у множині наголосів флективний, як більш характерний для літературної мови, подається перший.
і плі́тки, РУС11 1962 теж фіксує подвійне наголошування плі́тки́, а УРС, т. III і УРС 1965 подають форму тільки з наголосом на флексії плітки́. Те саме стосується й наголосу в множині слів нагі́дка і ча́стка. Словник М. Погрібного засвідчує нагідки́ і нагі́дки, словник Б. Грінченка, т. II, РУС 1948, УРС, т. II теж подають двоваріантне наголошування нагі́дки́, а РУС 1962 і РУС 1968, т. І — тільки нагідки́. Іменник ча́стка у словнику М. Погрібного в множині зафіксований з подвійним наголосом частки́ і ча́стки, РУС 1948, УРС, т. І, УРС 1965, РУС 1968, т. IІІ також позначають ча́стки́, а УРС, т. VI, РУС 1962 подають лише ча́стки. З. М. Веселовська засвідчує, що в пам’ятках кінця XVII—початку XVIII ст. слово ча́стка в більшості випадків у формах множини вживається з наголошеною флексією12. А ось, приміром, іменник галка в словнику М. Погрібного має паралельний наголос галки́ і га́лки, РУС 1948 і РУС 1968, т. І також позначають подвійне наголошування га́лки і галки́. У словнику Б. Грінченка, т. І і УРСі 1965 наголос припадає тільки на перші склад слова га́лки. Подібних прикладів можна навести чимало. Таким чином, інколи виникають вагання щодо визначення наголосу іменників цього типу у формах називного-знахідного відмінків множини.
Зовсім мало в українській мові іменників13, які у називному-знахідному відмінках множини мають подвійний наголос, але з двох паралельних акцентуацій першою подається та, яка збігається з формою родового відмінки однини, а друга — флективна, відмінна від цієї форми Це суфіксальні іменники на -к(а), що в однині мають наголошений перший або другий склад: ба́нки—ба́нки і банки́, бу́лки—бу́лки і булки́, бу́льбашки—бу́льбашки і бульбашки́, брете́льки—брете́льки і бретельки́, брехе́ньки—брехе́ньки і брехеньки́, печа́тки—печа́тки і печатки́, а також кро́кви—кро́кви і крокви́, кри́хти—крих́ти і крихти́, макі́три—макі́три і макітри́, ха́ти—ха́ти і хати́.
В українській мові існує небагато іменників, які у родовому відмінку однини, як і в називному, мають подвійне наголошування, а в називному-знахідному множини вживаються з одним наголосом і лише окремі — з двома: блешні́ і бле́шні—блешні́, ко́рчми і ко́рчми – корчми́ (корче́м, ко́рчмам, ко́рчмами)14, клешні́ і кле́шні—клешні́ (кле́шень), по́милки—поми́лки—помилки́15, со́сни і сосни́ (со́сен і со́сон, со́снам, со́снами), речовини́ і речови́ни—речовини́, гре́бельки і гребе́льки—гребельки́16. Цікаво простежити наголошування іменника че́рга у різних словниках. Словник М. Погрібного засвідчує подвійний наголос че́рги і черги́–че́рги. Так само з паралельною акцентуацією в однині подається воно і в орфографічному словникові — че́рга́. Словник Б. Грінченка, РУС 1948 і РУС 1968, т. II теж позначають двоваріантне наголошування че́рга́, але у прикладах, що наводяться з уживанням цього іменника у формах однини, наголос зафіксовано тільки на першому складі: у першу че́ргу, у свою че́ргу, поза че́ргою, на че́рзі. Має це слово наголос лише на першому складі і з позначкою військ., яку подають РУС 1948 і РУС 1968. В УРСі, т. VI наводится че́рга́, а в непрямих відмінках однини у наголошуванні цього слова є деяка непослідовність: поза че́рго́ю, своєю че́рго́ю, але на че́рзі, в (у) першу че́ргу, в (у) свою че́ргу. РУС 1962 і УРС 1964 подають цей іменник лише з одним наголосом че́рга. До цієї групи належать також іменники ла́пка і ру́чка, які у формах множини диференціюються наголосом і означають різні поняття: ла́пки—ла́пки (ноги у тварин), а ла́пки—лапки́ (розділовий знак); ру́чки— ру́чки (зменш, від
11 Див.: список скорочень наприкінці статті.
12 Див.: З. М. Веселовська, Наголос у східнослов’янських мовах початкової доби формування російської, української та білоруської націй, Харків, 1970, стор. 53.
13 Словник наголосів М. Погрібного фіксує понад 10 іменників цього типу.
14 Цікаво, що у словнику Б. Грінченка, т. II, стор. 289 це слово у називному відмінку однини засвідчується з двома наголосами ко́рчма́, а в знахідному однини лише з флективним: корчму́ робити. М. М. Пилинський вважає, що у слові корчма́ наголос на першому складі застарілий. Див. його статтю «Деякі явища акцентології іменників» у зб. «Закономірності розвитку українського усного літературного мовлення», К., 1965, стор. 90.
15 М. Ф. Наконечний зазначає, що з двох можливих варіантів наголосу — по́милка і поми́лка — варіант по́милка найближче пов’язаний із системою наголошування слів сучасної української мови Див. «Сучасна українська мова. Фонетика», К., 1969, стор. 367.
16 Словник Б. Грінченка, УРС, т. І, Орфографічний словник в однині подають це слово лише з одним наголосом: гре́белька.
ру́ки), а ру́чки—ручки́ (письмове приладдя, рукоятка).
Деякі іменники у формах однини і множини можуть мати паралельні наголоси, напр.: купини́ і ку́пини—купи́ни і ку́пини (горбок на болотистому місці; зелень на такому горбку). Але купини́—купини́ (рослина) і купини́—купини́ (кущ).
Отже, більшість іменників першої відміни чітко розрізнюється наголошуванням у формах родового відмінка однини і називного-знахідного множини. Частина іменників у називному-знахідному відмінках множини має паралельний наголос, з яких перший протилежний формі родового відмінка однини., а другий збігається з нею. У невеликій групі іменників з подвійним наголошенням у називному-знахідному відмінках множини перша форма збігається з наголосом у родовому відмінку однини, а друга—відмінна. Форми однини і множини у деякій частині іменників зовсім не розрізняються за наголосом. Форморозрізнювальна роль наголосу найчастіше виявляється в двоскладових іменниках, менша дія їх в трискладових, зовсім незначна в чотирискладових словах, у багатоскладових іменниках першої відміни форморозрізнювальної функції наголос не виконує.
Список скорочень
Орфографічний словник – І. М. Кириченко, Орфографічний словник, К., 1961 р.
РУС 1948 – Російсько-український словник, К., 1948 р.
РУС 1962 – Д. I. Ганич, I. С. Олійник, «Poсійсько-український словник», К., 1962 р.
РУС 1968 — Російсько-український словник, тт. I—IІІ К., 1968 р.
Словник Б. Грінченка – Словарь української мови за ред. Б. Грінченка (перевиданий фотомеханічним cпocобом, К., 1958 р.).
Словник М. Погрібного – М. І. Погрібний, Словник наголосів української літературної мови, К., 1964 p.
УРС – Українсько-російський словник, тт. І—VІ К., 1953—1953 pp.
УРС 1964 –Українсько-російський словник за ред. В. С. Ільїна, К., 1964 р.
Категорія: Українська мова | Додав: StudentSun (16.06.2011)
Переглядів: 9667 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]