Головна » Статті » Мовознавство » Мовознавство

Граматична структура і функціонування складносурядних речень з єднальними сполучниками
Скачати з Deposit Files
Скачати з letitbit.net

Граматична структура і функціонування складносурядних речень з єднальними сполучниками

П Л А Н
1. ВСТУП
2. РОЗДІЛ І СИНТАКСИС ЯК РОЗДІЛ МОВОЗНАВСТВА
a. Розвиток синтаксису в українській мовознавчій науці
b. Речення як предмет синтаксису
3. РОЗДІЛ ІІ ГРАМАТИЧНА СТРУКТУРА І ФУНКЦІОНУВАННЯ СКЛАДНОСУРЯДНИХ РЕЧЕНЬ З ЄДНАЛЬНИМИ СПОЛУЧНИКАМИ (на матеріалах прози і поезії)
a. Особливості функціонування складносурядного речення
b. Структурно-семантичні особливості єднальних складносурядних речень
4. ВИСНОВКИ
5. БІБЛІОГРАФІЯ
ВСТУП
Мова— це передусім система систем різних мовних одиниць – звуків і фонем, морфем, лексем, словоформ, словосполучень і речень, кожну з яких вивчає певна галузь мовознавства – фонетика, лексикологія, фразеологія, морфеміка, морфологія, синтаксис. "Синтез різних вимірів функціонування мовних одиниць, – зазначає Н.Л.Іваницька, – найпослідовніше пізнається в синтаксичних структурах, що відображають складні стосунки між реаліями позамовної дійсності” [17, с. 3].
Як відомо, специфіка мовомислення найповніше виявляє себе у синтаксичній організації текстів, оскільки, з одного боку, у створенні синтаксичних одиниць беруть участь усі мовні засоби нижчих рівнів, з другого – саме синтаксичні одиниці – речення – служать для формування і вираження думки, саме в них знаходять вияв прагнення і почуття, комунікативна функція мовлення здійснюється саме через посередництво синтаксичних конструкцій, які є носіями ментального простору індивіда, а тому синтаксис виступає щодо змісту головним організуючим і впорядковуючим фактором.
Синтаксис завершує вивчення мовних одиниць найвищого рангу – тих, які безпосередньо беруть участь у спілкуванні людей, – речень, фраз, надфразних єдностей, тексту. Саме в синтаксисі ми спостерігаємо тісний зв’язок мови з мисленням людини (мова є засобом формування, вираження і повідомлення думки, різних почуттів), мови і мовлення ("живого життя мови”). Саме в синтаксисі знаходять свій вияв усі функції мови – комунікативна, номінативна, гносеологічна (пізнавальна), волюнтативна, естетична та ін.
Граматика, що складається з двох частин (морфології і синтаксису), вивчає закони, закономірності, правила побудови речень та одиниць тексту і є результатом великої й тривалої роботи людського мислення по впорядкуванню цих граматичних законів у певну систему.
Кожен народ витворив не лише словниковий склад мови, а й граматику, національну за формою, за законами сполучення слів і побудови речень. Тому синтаксис і вивчає, як підкреслюється в "Курсі сучасної української літературної мови” за ред. акад. Л.А.Булаховського, – "загальні і характеристичні для даної національної мови особливості зв’язків між словами і типи об’єднання їх у речення та вищі єдності тією мірою, якою вони мають суто мовні ознаки” [5, с. 4].
Синтаксис української літературної мови – це багате надбання загальнонародної української культури. У різноманітних формах висловлення, що склались у чітку закономірну систему, він "відтворює історичні скарби мислення, переживань і почуттів, а отже, й мовні взаємини всіх поколінь українського народу. В цьому полягає внесок українського синтаксису в скарбницю загальнослов’янської та світової культури мовлення”[20, с. 3].
Питання вивчення особливостей граматичної структури і функціонування складносурядних речень з єднальними сполучниками залишається відкритою в науковому плані.
Отож, тема курсової роботи "Особливості граматичної структури і функціонування складносурядних речень з єднальними сполучниками (на матеріалах прози і поезії) є актуальною і тому потребує ґрунтовного висвітлення.
Об’єктом дослідження виступають складносурядні речення з єднальними сполучниками .
Мета роботи полягає у встановленні особливостей граматичної структури і функціонування складносурядних речень з єднальними сполучниками (на матеріалах прози і поезії).
Для досягнення поставленої мети розв’язано такі завдання:
охарактеризовано синтаксис як розділ мовознавчої науки;
обґрунтовано доцільність виділення окремого виду складносурядних речень з єднальними сполучниками;
з’ясовано особливості граматичної структури і функціонування складносурядних речень з єднальними сполучниками (на матеріалах прози і поезії).
Практичне значення роботи мотивується тим, що матеріали курсової роботи можуть бути використані для подальшого вивчення загальнотеоретичних проблем синтаксису, зокрема для опрацювання типології речень, дослідження структури складносурядних речень з єднальними сполучниками. Ряд положень дослідження знайде застосування при написанні курсових, дипломних робіт і магістерських досліджень, при укладанні посібників з української мови.
Структура роботи зумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, 2-х розділів, висновків, та бібліографії.

РОЗДІЛ І СИНТАКСИС ЯК РОЗДІЛ МОВОЗНАВСТВА
1.1. Розвиток синтаксису в українській мовознавчій науці
Термін синтаксис походить від гр. слова syntaxis, що в перекладі означає "побудова”, "поєднання”, "сполучення”, "порядок”, "складання”, "впорядкування”. Попри те, що як зазначив Д.Овсянико-Куликовський: "Наука про мову, лінгвістика, є одним зі славних творінь… ХІХ ст. ” [23, с. 4], уперше слово "синтаксис” було вжито ще у ІІІ ст. до н. е. грецькими філософами. Як розділ граматики синтаксис постав у працях Олександрійських (давньогрецьких) філософів Аристарха та його учня Діонісія Фракійського. Правда, деякі сучасні мовознавці вважають основоположником синтаксичної науки Аполлонія Дискола (ІІ ст. н. е.) та його сина Геродіана.
Аполлоній Дискол вперше присвятив синтаксису окрему працю про зв’язки слів та їхні форми у реченні. Стоїки підійшли до синтаксису з позицій логіки, класифікуючи речення як різновиди судження. І саме з цього періоду намітився один з наукових напрямів – логіко-граматичний, який успішно розвивається і на сучасному етапі розвитку мовознавчої науки.
До кінця ХІХ ст. у мовознавстві не було чіткого розрізнення між суто синтаксичними, логічними та психологічними поняттями. Поряд з терміном "синтаксис” українські мовознавці вживали термін синтакса (ж. р., аналогічно до інших галузей мовознавства – фонетика, лексикологія, фразеологія, граматика, морфологія і т. ін.) та "складня”. Зокрема, термін "синтакса” вживає Ю.Шерех (Шевельов) у своєму "Нарисі сучасної української літературної мови”, що з’явився у Мюнхені в 1951 р. одночасно з академічним "Курсом сучасної української літературної мови” в Києві (у двох томах) за ред. акад. Л.А. Булаховського, де вжито термін синтаксис.
Українська назва-відповідник грецькому синтаксис – складня вперше її вжив український мовознавець О.Огоновський. Цим терміном послуговувався також І.Огієнко, який назвав український синтаксис – "українську складню” – "царицею мовознавчих наук”. Він називав синтаксис і "душею науки про мову”, бо лише вона, на його думку, "єдина показує правдиве життя мови” і "саме наука про речення повинна стати першою наукою для вивчення рідної мови” [24, с. 8].
Однак традиційно українські мовознавці надають перевагу інтернаціональному термінові синтаксис. Термін цей багатозначний. Зокрема, він вживається у двох основних значеннях:
засоби і способи поєднання слів, словосполучень і речень, граматичний лад мови, граматична будова, що склалася упродовж історичних періодів і на сучасному етапі розвитку становить розвинену і гнучку систему різних засобів відображення дійсності;
це друга частина граматики, розділ мовознавства, що вивчає синтаксичну будову (синтаксичний лад) мови.
Морфологія і синтаксис як дві складові частини граматики мають кожна свій окремий предмет дослідження. Синтаксис є одним із найскладніших і найцікавіших розділів мовознавчої науки. Вивчення його вимагає ґрунтовної обізнаності зі здобутками сучасного мовознавства та багатої лінгвістичної спадщини вітчизняних і зарубіжних вчених. Очевидно, має рацію відомий синтаксист П.С.Дудик, що "і дотепер синтаксис залишається найменш дослідженою галуззю україністики – науки про українську мову. Мабуть, це найбільше пояснюється складністю синтаксичної проблематики. Більшість принципово важливих тем синтаксису й досі витлумачується неоднозначно або й суперечливо” [11, с. 3].
Синтаксис спрямований на розгляд системи синтаксичних одиниць у їх ієрархічних взаємозв’язках і відношеннях. А отже, питання про предмет синтаксису прямо пов’язане з питанням про ієрархію синтаксичних одиниць. Це питання є центральним, фундаментальним і по-різному тлумачиться мовознавцями.
Наукові засади дослідження граматичного ладу української мови заклав О.Потебня. За умов царської заборони української мови він зумів у порівняльному загальнослов’янському аспекті глибоко дослідити кожне її явище у чотиритомній праці "Из записок по русской грамматике”.
У ранніх граматиках української мови І. Ужевича (Граматика словенская. 1643 р. – побачила світ у Києві в 1970 р.), Я.Головацького ("Граматика руского языка”. – Львів, 1849), М. Осадці ("Граматика руского языка”. – Львів, 1864), О.Огоновського ("Граматика руского языка для шкôлъ середнихъ”. – Львів, 1889) розроблялося вчення про синтаксичну будову мови.
Я. Головацький називає синтаксис "словосочинением” або "синтаксою”. На його думку, "словосочинение (синтакса) подає правила, як сполучати слова у мові належить”. "Словосочинение учить, – писав М.Осадця, – після яких правил слова в бесіді сочиняються, щоб виразити мисль”. Наслідуючи свого вчителя Франца Міклошича, автора порівняльної граматики слов’янських мов, Осадця розглядає і значення "словесних рядів і словесних форм”[25, с. 182].
О.Огоновський використовує поруч із латинським терміном синтаксис український відповідник складня. "Складня” (syntaxis) учить, як з поодиноких слів складається речення для вираження мислі і як речення з собою в більшу цілість сполучаються” [25, с. 182].
На початку ХХ ст. граматичній розробці української мови прислужилися С.Смаль-Стоцький та Ф.Гартнер, В.Сімович, які заклали основи наукового опису і термінологію українського синтаксису. У 20-30-х роках ХХ ст. важливий внесок в українську синтаксичну науку зробили такі мовознавці, як Є.Тимченко, С.Смеречинський, О.Синявський, О.Курило та ін. На жаль, їхні праці у кінці 30-х рр. потрапили до спецфондів, а їх автори зазнали переслідувань і фізичного знищення.
Синтаксис української мови особливо активно почав розвиватися у 70 – 80-х рр. ХХ ст., очолюваний відділом теоретичної граматики української мови Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні, а з 90-х рр. Інституту української мови НАН України. До фундаментальних належать праці О.С. Мельничука, І.Р. Вихованця, К.Г. Городенської, В.М. Русанівського, С.Я. Єрмоленко, П.С. Дудика, І.І. Слинька, Н.Л. Іваницької, А.П. Загнітка та ін. із семантико-синтаксичного та функціонального синтаксису. У науці останнім часом синтаксичні одиниці розглядаються не лише на формально-граматичному рівні, а й на семантико-синтаксичному та функціонально-комунікативному.
Отже, на сьогоднішньому етапі перед українською мовознавчою наукою постають важливі питання детального дослідження синтаксису, попри складність синтаксичної проблематики. Окрім того, більшість принципово важливих тем синтаксису потребують уточнення та однозначного тлумачення.
1.2. Речення як предмет синтаксису
Центральним питанням синтаксису є питання не лише про систему синтаксичних одиниць та ієрархічні відношення між ними, але й їхні комплексні формально-граматичні, семантичні, функціональні й комунікативні характеристики. "Уявлення про граматичний лад української мови може бути повним тільки за умови послідовного розгляду функціональних особливостей категорійних форм”, – справедливо зауважує А.П.Загнітко [13, с. 662]. Функціональна специфіка граматичних одиниць простежується в системі мови і мовлення.
Традиційні методики сучасних досліджень поєднуються з новітніми підходами до вивчення синтаксичних одиниць, такими, як: функціонально-комунікативні, функціонально-когнітивні, функціонально-семантичні, функціонально-прагматичні і под.
Наукові орієнтації при вивченні синтаксису:
 синтаксичні одиниці – не застиглі величини, вони постійно перебувають у динаміці: у синтаксисі яскраво проявляється творчий аспект мови;
 синтаксичні одиниці зумовлюються комунікативними потребами спілкування, ситуацією спілкування;
 зв’язок синтаксичних одиниць (речень) з когнітивними, естетичними і прагматичними завданнями, що йдуть від автора – творця конкретного висловлення.
Однак питання про предмет синтаксису було й залишається проблемним. Історії цього питання у свій час присвятив окрему працю професор І.І. Слинько [29, с. 31]. Питання про синтаксичні одиниці як про об’єкти синтаксичного вивчення – одвічне питання синтаксису – ще з античних часів уявлялося дилемою: речення чи словосполучення.
І.К. Кучеренко у статті "Об’єкт і предмет синтаксису” розрізняє поняття "предмет” і "об’єкт” синтаксису. Під предметом вивчення він розуміє "особливий аспект пізнання об’єкта”. Об’єктом синтаксису, на його думку, є речення, а предметом – сполучення слів у реченні. Синтаксис учений визначає як "розділ граматики, що вивчає правила сполучення слів між собою при утворенні комунікативних одиниць, типових для даної мови” [22, с. 28]. Підкреслюючи важливість вивчення сполучення слів, І.К. Кучеренко не згідний з тим, що словосполучення є самостійною синтаксичною одиницею.
Оригінальний погляд на предмет синтаксису викладено О.С. Мельничуком , який вважає, що речення є основною одиницею мовлення, і тому "не становить прямого об’єкта синтаксису як розділу граматики. Воно є об’єктом загального вчення про речення – розділу мовознавства, який ще тільки починає створюватися”. Синтаксис повинен вивчати, на думку О.С. Мельничука, лише синтаксичну сторону речення, а отже "безпосереднім об’єктом синтаксису є лише синтаксична сторона загальної структури речення” [20, с. 14]. Словосполучення як компонент внутрішньої граматичної структури речення може вивчатися в окремому розділі граматичного вчення про речення.
У більшості сучасних граматичних праць названо дві синтаксичні одиниці, що є об’єктом синтаксису, – словосполучення і речення. Проте все більшого поширення набуває погляд на розширену ієрархію синтаксичних одиниць, що охоплює, крім словосполучення і речення, також словоформу (елементарну синтаксичну одиницю, наділену семантико-синтаксичним та функціональним потенціалом, – синтаксему) та надфразну єдність, або складне синтаксичне ціле.
Ще в "Курсі сучасної української літературної мови” за редакцією Л.А. Булаховського йшла мова про те, що синтаксис є той розділ граматики, який вивчає зв’язки між словами і "типи об’єднання їх у речення та вищі єдності тією мірою, якою вони мають суто мовні ознаки”[5, с. 4]. Ученому належить і термін "надфразна єдність”. Предмет синтаксису, на його думку, становить "вивчення ознак, за якими пізнається закономірна для кожної мови сполучуваність одного з одним відповідно оформлених слів (так званих словосполучень); словосполучень, з яких створюються далі відносно закінчені відрізки думки, – речення; речень, що сполучаються одне з одним у складні речення; та ще більших смислових цілостей – надфразних єдностей, про наявність яких свідчать ті або інші спеціальні прикмети” [5, с. 8].
У найновіших працях із синтаксису все частіше звертається увага на систему синтаксичних одиниць. Відповідно виділяють три взаємопов’язані підрозділи:
1) синтаксис словоформ, синтаксичних зв’язків і словосполучень (малий синтаксис);
2) синтаксис простого та складного речень;
3) синтаксис тексту (актуальний синтаксис), основною цілісною одиницею якого є надфразна єдність.
Синтаксичні одиниці виділяються на основі синтаксичних зв’язків та синтаксичних відношень: 1) мінімальні (словоформи, синтаксеми, члени речення, словосполучення); 2) синтаксичні конструкції – речення, звороти (частини речень); 3)текстові поєднання речень (надфразна єдність, абзаци, текст).
Синтаксема – це мінімальна (неподільна на синтаксичні одиниці нижчого рангу) синтаксична одиниця, компонент синтаксичної структури речення. Синтаксема виступає одночасно носієм певного елементарного смислу (значення) і конструктивним компонентом більш складних побудов, наділена певним набором синтаксичних функцій. На відміну від членів речення, що визначаються на основі синтаксичних зв’язків (а отже, стосуються формально-синтаксичної структури речення), синтаксема виділяється на рівні семантико-синтаксичних відношень і позначає певні явища дійсності.
Питання про словосполучення і речення як одиниці синтаксису останнім часом доповнені відомостями про типи синтаксичних зв’язків, поняттям синтаксичної валентності, вченням про семантичну "елементарність / неелементарність” простих і складних речень. Що ж до надфразної єдності як синтаксичної одиниці, то це питання продовжує залишатися дискусійним, хоч і вдалося узагальнити деякі її граматичні та семантичні ознаки (структурної цілісності, скріпів речень, типів зв’язку тощо).
Отже, враховуючи, що синтаксичний лад української мови – це ієрархічно організована сукупність одиниць різних рангів, синтаксис як науку можемо визначити так: це частина граматики, яка вивчає систему одиниць різних рангів – синтаксем, словосполучень, простих і складних речень, надфразних єдностей, що створюють структуру мови для її функціонування.
У свою чергу складні речення (які складаються з двох і більше предикативних частин, що утворюють змістову, структурну та інтонаційну єдність) утворюють три моделі: складносурядні, складнопідрядні і безсполучникові речення.

РОЗДІЛ ІІ ГРАМАТИЧНА СТРУКТУРА І ФУНКЦІОНУВАННЯ СКЛАДНОСУРЯДНИХ РЕЧЕНЬ З ЄДНАЛЬНИМИ СПОЛУЧНИКАМИ (на матеріалах прози і поезії)
2.1. Особливості функціонування складносурядного речення
Розглядаючи особливості граматичної структури і функціонування складносурядних речень з єднальними сполучниками, необхідно з`ясувати основні ознаки складносурядного речення. Отже, як зазначає О.Пономарів, складне речення, предикативні частини якого синтаксично рівноправні і поєднані між собою сполучниками сурядності, називається складносурядним [27, с. 305].
При цьому структурна та змістова самостійність сурядних речень, на думку фахівців, має відносний характер. Наприклад: «Красна пташка своїм пір`ям, а людина-знанням» (прислів`я); «Козацький вітер вишмагає душу, і я у ніжність ледве добреду» (Л.Костенко).
Як бачимо, у першому прикладі в другому сурядному реченні опущений присудок, що надає цій частині характеру неповного речення. У другому прикладі сурядні речення формально незалежні, але в складносурядному реченні виразно відчутні причинно-наслідкові відношення.
У той же час прості речення, що входять до складу складносурядного, можуть бути однотипними (двоскладними, односкладними) або різнотипними (одна частина складного речення-двоскладне речення, інша-односкладне). Наприклад: «Він так сказав, і той його облишив» (Л.Костенко); «Приходив дощ, а потім було зимно» (Л.Костенко).
Як відмічають науковці, характерною ознакою складносурядних речень є те, що предикативні одиниці поєднуються в них сполучниками сурядності, які завжди містяться тільки між предикативними одиницями і не належать жодній з них, а всьому реченню: «Довкола сніг, мороз або завірюха така, що й світа не видно, а під кущем суха руда осока, пропахчена осіннім сонцем» (Г.Тютюнник)- «Під кущем суха руда осока, пропахчена осіннім сонцем, а довкола сніг, мороз або завірюха така, що й світа не видно» (Г.Тютюнник).
Важливу роль в організації складносурядних речень відіграє така синтаксична ознака, як структурна відкритість та закритість. Складносурядні речення відкритої структури мають вільний порядок предикативних одиниць, які однотипно побудовані й мають порядок одночасності. Частини цих речень мають відповідність видо-часових форм дієслів-присудків [27, с. 306].
Такі складносурядні речення можуть мати будь-яку кількість частин, обмеження виникають лише з точки зору лексичної достатності. До даного розряду складносурядних речень належать речення з відношеннями єднальними та розділовими. Наприклад: «Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце, а гегекання бійців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою, ось і розбіглися всі по степу, і Оверко переміг» (Ю.Яновський).
У реченнях закритої структури предикативні одиниці мають сталий, незмінний порядок, це завжди дві взаємозумовлені частини, пов`язані між собою граматичною будовою і семантикою. До цього розряду складносурядних речень належать речення з протиставно-зіставними і приєднувальними відношеннями.
Однак іноді до закритої структури потрапляють і речення з єднальними сполучниками- у тих випадках, коли складносурядне речення об`єднує у собі частини контрастні чи результативні, наприклад:"Гетьманові фотель поставлено проти бандуристів, гості посідали й поставали кругом, і бандуристи вдарили у струни” (Б.Лепкий).
Це свідчить про те, що властивість відкритості чи закритості структури пов`язана не стільки з характером самого сполучника (хоч це дуже важлива умова), скільки із семантико-структурним взаємозв`язком частин.
Так, речення "Танула сиза мла, й у первісній величі сходило сонце” (В.Підмогильний) можна вважати відкритою структурою, бо вона передбачає продовження ряду через те, що предикативні основи кожної частини мають паралельну будову (видо-часові категорії дієслів-присудків збігаються).
Проте якщо змінити форму присудка у першій частині, причиново-наслідкова залежність компонентів речення може проявитися чіткіше і ряд замкнеться: "Розтанула сиза мла, й у первісній величі сходило сонце.”
Таким чином, речення, що входять до складу складносурядного, поєднуються сурядним зв`язком. Варто зазначити, що деякі мовознавці, зокрема, Є. С. Регушевський, І. А. Регушевська виділяють випадки сурядного поєднання неоднорідних та різноіменних членів речення навіть у складі простого речення.
Вперше це явище помітив О. М. Пєшковський, а на певну поширеність його в російській мові вказав Є. В. Кротевич. Але, на жаль, це питання фактично залишилось поза увагою синтаксистів, хоча в мовній практиці сполучники "і", "та", а також інтонація переліку (як показник однорідності) нерідко пов`язують члени речення, які не тільки не однорідні (хоч і одноіменні), але навіть і різноіменні.
Прикметним є те, що найчастіше спостерігаються у мовному вжитку випадки, коли сурядним зв`язком поєднуються члени речення, які виражені займенниками та займенниковими прислівниками, але можуть виступати і як іменники та прикметники, числівники. Наприклад: "Справжній патріот ніколи і нікому не дозволить ображати достоїнство рідного народу" (О.Гончар); "Скільки вона живе - ніхто і ніколи не розповідав їй про цю страшну подію" (А.Шиян); "Дівчинка мимоволі змилувалась бездонним і голубим небом, ніби бачила його вперше" (Л.Козаченко).
У першому та другому реченні єднальним сполучником "і" поєднуються різноіменні члени речення (обставина і додаток - 1 речення, підмет і обставина - 2 речення), а в третьому та четвертому реченні одноіменні члени речення - обставина місця та часу, неоднорідні означення).
Коли поєднуються таким чином другорядні члени речення (як різноіменні - 1 речення, так і одноіменні - 3 і 4 речення), то вони обов`язково синтаксично пов`язані з тим самим членом речення (у 1 та 3 реченні - з присудком, у 4 реченні - з додатком).
У другому із наведених вище речень асоціюються підмет і обставина. Маючи різний синтаксичний статус, вони мають і різну синтаксичну залежність.
Аналіз численних фактів сурядного поєднання різноіменних та неоднорідних членів речення, засвідчений фахівцями практично в усіх стилях мовлення, показує, що найчастіше такі асоційовані між собою члени пов`язуються з присудком. Серед одноіменних неоднорідних членів речення, пов`язаних сурядним зв`язком, можуть бути лише другорядні члени речення.
Найчисленнішими тут є обставини, друге місце займають означення і третє - додатки. Приклади обставин та означень наведені відповідно у третьому та четвертому реченнях. Приклад додатків наводимо: "Іванов намалював для своєї картини більше п`ятисот фрагментів і лише маслом" (Журнал).
Переважають у мові сурядні поєднання двох неоднорідних чи двох різноіменних членів речення, але зрідка зустрічаються (особливо, коли передається стиль усного мовлення) і тричленні поєднання. Наприклад:
"Сіренко завжди і скрізь і дуже емоційно повторював, що у нього немає ніяких підстав заперечувати висновки компетентної комісії" (Л.Смілянський); "Я пишу лише вранці і на окремих листах і олівцем, а тому праця моя просувається повільно" (І.Франко).
У реченнях із сурядним поєднанням неоднорідних та різноіменних членів можуть передаватися такі смислові та логічні відтінки, які не передаються структурно ідентичними реченнями без такого поєднання. Порівняємо два речення:
1. Вияснити істину було важко, бо хлопчик завжди вперто мовчав.
2. Вияснити істину було важко, бо хлопчик мовчав завжди і вперто.
У першому реченні логічний наголос може падати у підрядній частині лише на підмет або на присудок, а в другому - лише на асоційовані неоднорідні обставини, які вимовляються із перелічувальною інтонацією.
Як уже відзначалось, найчастіше сурядним зв`язком поєднуються різноіменні та неоднорідні члени речення, що виражені займенниками та займенниковими прислівниками. Ці сурядно поєднані неоднорідні та різноіменні члени речення можуть вказувати на різні смислові відношення та відтінки. Найчастіше виражаються заперечення.
Окрім наведених вище, додамо ще такі приклади: Ніхто і ніяк не зміг досі зрушити цю кам`яну брилу, і навіть весняні повені обходили її стороною (А.Шиян); Із фронту Іван Пацалюк повертався з переконанням, що більше ніколи і нікому у майбутньому не прийде в голову страшна ідея нової світової війни (Ю.Луценко).
Досить часто також виражається неозначеність або неозначеність з відтінком зневаги чи іронії. Наприклад: Свою таємницю Ганка берегла в глибині серця, бо поклялась собі повідати її тільки колись і комусь, якщо буде відповідна нагода та зустрінеться людина, якій вона повірить (І.Цюпа); Іван Овсійович вважав себе потомственим шляхтичем і не любив вести розмови з ким-небудь і де-небудь (В.Міщенко).
У реченнях із сурядним способом поєднання неоднорідних членів можуть виражатись відтінки питальності. Наприклад: Петро Петрович ніяк не міг зрозуміти, хто і як проник сюди, чому і коли зруйнували цей прекрасний витвір людей і природи (О.Ткаченко); Коли і де зустрів тебе я, люба, лиш серце знає, а не мозок мій (П.Нехода).
У мовознавчій літературі немає детального обґрунтування причин виникнення такого синтаксичного симбіозу, як поєднання неоднорідних та неодноіменних членів речення за допомогою сполучників сурядності.
О.М. Пєшковський вважав, що це явище породжується "матеріальною близькістю" [26, с. 442] слів, якими виражаються сурядно поєднувані неоднорідні члени речення. Але таке тлумачення може стосуватись лише речень, у яких такими сурядно асоційованими членами виступають займенники або займенникові прислівники. Наприклад: Ніхто і нікому не може заборонити говорити правду (Газета); Не страшна ніяка і нікому перешкода, коли він береться за щастя для народу (Фольклор).
Однак про "матеріальну близькість" слів не може бути мови у переважній більшості випадків, коли сурядно поєднуються неоднорідні члени, що виражені іменниками, прикметниками, числівниками, прислівниками. Наприклад: Пан приїздив двічі і зі старшим сином (Фольклор); Й похвали тут героїв чотирьох та молодих (Муратов); Процеси горотворення протікали тут інтенсивно і протягом багатьох тисячоліть (Журнал).
Є.В. Кротевич вважає появу таких конструкцій результатом впливу розмовного синтаксису та вимогами стилістики (прагненням мовця сконцентрувати емоційно-експресивну енергію, зробити логічний наголос на певній групі слів). Наприклад, речення "У мене залишалось кілька годин до від`їзду, і я тоді дуже поспішав за паспортом і на корабель", в якому знаходяться в сурядному зв`язку додаток та обставина, повинно б мати таку будову: "У мене залишалось кілька годин до від`їзду, і я дуже поспішав тоді у відділення міліції за паспортом і на корабель" [19, с. 35].
Отже, тут фактично передбачаються дві однорідні обставини місця. Ми вважаємо, що певну роль у появі досліджуваних конструкцій відіграє і структурно-морфологічна схожість та однотонність сурядно поєднуваних неоднорідних членів. Особливо це стосується випадків, коли в їх ролі виступають заперечні та неозначені займенники або займенникові прислівники.
Отже, проаналізоване явище в структурі речення вимагає ще детального вивчення, і його не можна, як нам здається, вважати чисто синтаксичним. Воно знаходиться на шляху переходу від синтаксичної неоднорідності до однорідності і в значній мірі зумовлене семантикою та структурно-морфологічними ознаками і властивостями слів, якими виражаються різноіменні та неоднорідні члени речення, що поєднуються сурядним зв`язком.
2.1. Структурно-семантичні особливості єднальних складносурядних речень
Розглядаючи структурно-семантичні особливості єднальних складносурядних речень, варто визначити, які сполучники використовуються для поєднання частин складносурядного речення.
Отже, виділяють такі сполучники сурядності:
—єднальні: та ( і), також (стоїть у середині другого простого речення), ні... ні, не тільки... а й, притому, причому: Ні повітря не ворухнеться, ні пташка не защебече (М. Коцюбинський). На сизих луках скошено траву, і літо буйне в береги ввійшло (М. Рильський);
—протиставні: а, але, та (= але), проте, а проте, зате, однак, все ж, а то: Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть (Л. Костенко). Дерево стояло ще голе, однак на вітах його вже починалось пташине життя (Д. Бедзик);
—розділові: або, чи, або... або, чи... чи, то... то, чи то... чи то, не то... не то, хоч... хоч: Чи то мені здається, чи то справді свист тихшає? (М. Коцюбинський).
Складносурядні речення зі сполучником і найчастіше виражають часові відношення. Для вираження цих відношень служать дієслівні форми (часові і видові), порядок простих речень у складі складного, інтонація, сполучники, додаткові лексичні засоби.
У межах єднальних відношень виділяються такі різновиди:
1. Власне єднальні відношення, в яких виражаються:
а) одночасність, сумісність дій або станів, явищ або подій: А літо йде полями і гаями, і вітер віє, і цвіте блакить (А. Малишко);
Значення одночасності передається, як правило, збігом часових форми дієслів-присудків у простих реченнях, які входять до складу складносурядного.
Найчастіше дієслова-присудки бувають недоконаного виду, рідше- доконаного: «Нове століття вже на видноколі, і час новітню створює красу» (Л.Костенко).
На високій скелі ранньою добою
Кулею підбитий сокіл клекотав,
І могутній клекіт розлітавсь луною
І орлів на волю попід хмари звав
(О.Олесь)
Проте дієслівні форми у таких випадках можуть і не збігатися: «Заснули доли, і полонина в тиші спить» (О.Олесь).
Значення одночасності підкреслюється наявністю в частин складносурядного речення спільного другорядного члена (найчастіше- обставини, рідше-додатка), який завжди міститься в першому реченні.
У такому випадку кома між сурядними реченнями не ставиться: «А сьогодні над Харковом зупинились табуни південних хмар і йде справжній тропічний дощ- густий, запашний і надзвичайно теплий» (М.Хвильовий); «Тоді я звертався до них і ми перекидаємось словами» (М.Хвильовий);
б) послідовність дій або станів (сполучники і, а, там, а потім). Пройшла гроза, і ніч промчала, і знову день шумить кругом (В. Сосюра). Я здобув науку, і діти в мене будуть її добувати (М. Стельмах);
Предикативні частини таких речень розташовуються в певному порядку, що відповідає реальній послідовності дій або станів. Значення послідовності виражається порядком частин складносурядного речення і видо- часовими дієслівними формами в сурядних реченнях. Наприклад:
Водевіль і трагедія нагло зійшлися
І заграли шалений танок,
І як вихор ми враз понеслися,
Всі в вінках із червоних квіток…
(О.Олесь)
2. Причиново-наслідкова, умовно-наслідкова чи допустово-протиставна залежність між діями або станами: Пройшов дощ, і дерева заясніли під сонцем (У. Самчук). Кажіть коротко і ясно, добивайтесь лаконічності вислову, і вас кожен школяр зрозуміє (В. Сухомлинський). Вода була чистою, і все-таки входити в неї чомусь було Остапові боязно (В. Підмогильний).
Такі речення складаються, як правило, з двох частин: перша з них, перед якою можна поставити сполучники тому що, якщо, незважаючи на те що, виражає причину або умову, друга — наслідок чи протиставлення.
Причиново-наслідкові відношення (сполучники і, а тому) виражаються порядком речень, який не можна змінити, та інтонацією. Наприклад: «Може квіти зійдуть- і настане ще й для мене весела весна» (Л.Українка); «Сонце зійшло, і надворі почало вже темніти» (І.Нечуй-Левицький); «А ти вийшла- і сталося чудо якесь…» (О.Олесь)
Як зауважує О.Пономарів, причиново-наслідкові відношення створюються тільки реальним змістом сурядних речень [27, с. 308].
3. Перелічувальні відношення виражаються інтонацією та повторюваними сполучниками і…і, ні…ні, які оформляють перелік кількох тверджень. Наприклад:
І стонадцятий сніг ті поля притрусив,
І уже прилетять не ті самі лелеки (Л.Костенко)
«Ані птиця не порхала, ані вітер не віяв» (М.Вовчок)
4. Приєднувальні відношення (додаткова, супутня інформація): Ми сяк-так помостилися, постелилися і полягали спати, причому вікно треба було заткнути подушкою, бо одна шибка була вибита (Леся Українка); порядок розташування частин у таких реченнях фіксований.
У процесі спілкування в мовця відповідно до комунікативних завдань і з метою впливу на співрозмовника (співрозмовників) виникає потреба у висловленнях, в яких предикативні частини пов’язані між собою складними семантичними відношеннями. З цією метою він використовує також і речення спонукальної модальності складної формально-граматичної будови.
Прагматичні наміри мовця, зорієнтовані на позитивну результативність акту волевиявлення, можуть реалізуватися щодо різних адресатів, які повинні виконувати (виконати) приписувані їм дії одночасно чи послідовно, або ж передбачати різні спонукувані дії, протиставлені одна одній. Їх вербальне оформлення забезпечують єднальні та зіставно-протиставні складносурядні речення спонукальної модальності.
Особливості семантики розділових складносурядних речень суперечать інваріантному комунікативному навантаженню речень спонукальної модальності, бо комунікатор не може одночасно спонукати адресата/адресатів до дій, що за даних конкретних умов взаємовиключаються.
Диференційні ознаки складносурядного речення спонукальної модальності як граматичної одиниці та його підтипів збігаються з диференційними ознаками складносурядного речення розповідної модальності.
Єднальні складносурядні речення спонукальної модальності засвідчені в мовленнєвій практиці нечисленними випадками. Якщо на основі значеннєвих (семантичних) зв’язків між складовими частинами єднальних складносурядних речень розповідної модальності виділяють чотири типи складносурядних речень (єднальні, або власне єднальні; причиново-наслідкові; умовно-наслідкові; результативно-висновкові [9, с. 30], то серед складносурядних речень спонукальної модальності виявлені речення аналізованого типу з власне єднальними та умовно-наслідковими відношеннями між складовими частинами............

Категорія: Мовознавство | Додав: StudentSun (18.03.2010)
Переглядів: 10442 | Теги: мовознавство, реферат | Рейтинг: 4.2/4
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]