Головна » Файли » Презентації » Історія редагування

Початки редагування та перші друкарні
[ Викачати з сервера (107.5Kb) ] 23.12.2011, 10:53
Завантажити презентацію


Редагування (доповідь)

(3, 4, 5)З історії українського друкарства є багато наукових праць як російської так і української мовою, але не має ґрунтовних монографій і досліджень у яких би використовувалися ілюстрації до тексту, що показало б іншим країнам нашу увагу культурі яка була дуже давно.

(6)Але з тих що наявні зараз праці, хотілося б відзначити зокрема І.Огієнка з його «Історія українського друкарства» (1925, 1994), де він розкриває друкарство в усіх куточках України.

Тож, перейдемо безпосередньо до книгодрукування в Україні.

(7)Перші книги були надруковані кирилицею і саме в Україні, а найцікавіше, що українською мовою. (8)Першим друкарем, на той час в Україні, був німець за походженням Швайпольт Фіоль

(9)Приблизно 1489 р., Фіоль почав друкарську працю. Знайшов Фіоль і майстра, що надзвичайно гарно, за вказівками самого Фіоля, виготовив йому потрібний шрифт; був це теж німець — Рудольф Борсдорф з Брунсвіку, що жив у Кракові. (10)Першими книжками, які видрукував Фіоль, були Октоїх та (11)Часословець, обидві 1491 р.; котра вийшла раніше, тобто котру з них вважати першою українського друку — не відомо, але традиція вважає Октоїха 1491 р. за найпершу слов’янську книжку, друковану кирилицею. Крім цього, надрукував Фіоль ще дві книжки —

  • (12)Тріодь пісну та Тріодь цвітну пісна, у якій вміщені пісні переважно покаянного змісту, пристосовані до Великого посту, здебільше у формі трьох пісень;

  • цвітна, що охоплює служби пасхальні з страсним тижнем, Великоднем, Зеленими Святами і з Неділею Усіх Святих.

, але вже без зазначення місця та часу друку. Збереглася звістка, що Фіоль видрукував ще й п’яту книжку — Псалтир, але самої книжки до нашого часу не дійшло.

Для кого друкував Фіоль свої книжки? Через те, що книжки ці — це найперші друковані книжки серед цілого слов’янського світу, честь їх належності нам, українцям, різні вчені не раз намагалися відняти від нас. Але вирішує тут мова цих друків: там, де Фіоль не був зв’язаний традиційним церковно-слов’янським текстом, там мова його видань має дуже багато відзнак живої української мови.

Але праця Фіолева покінчилася трагічно: 1491 р. його арештувала краківська духовна інквизиція 11, і по довгій тяганині визволився Фіоль лише в середині 1492 р. Праця Фіолева спинилася, а книжки його, як каже переказ, спалено...

По такій невдачі Фіоль покинув Краків і перебрався на Угорщину, до вільного королівського міста Левочі, Спишського комитату 12. Можливо, що Фіоль хотів тут ще зайнятися друкарством, але на це він не мав вже матеріальних засобів. Помер Фіоль десь у 1525 р.

Через те, що Фіоль був першим друкарем краківським, ним зайнялися найперше поляки і дали добрі нариси його життя. Але, на жаль, найперший друкар кирилівських друків ще чекає поважної монографії; кидається в вічі брак фактичного матеріалу про Фіоля; матеріал цей варто шукати по архівах Кракова, Любліна, Левочі, а, може, знайдеться й по інших містах.


Розпочавшись на чужій землі, у Кракові 1491 р., українське друкарство надовго занепало. В цей час на українській землі друкарство ще не стало необхідною потребою дня. І справді, по церквах було досить писаних книжок і особливого недостатку їх на галицькій землі не помічалося; якихось релігійних хвилювань через псування писарями богослужбових книжок не було. Звички мати в себе друковану книжку тоді ще не знали, а коли ця звичка й явилася у нашої вищої інтелігенції, то вона задовольняла її книжкою чужомовною — латинською та польською. Отож, до 1569 р., до року Люблінської унії 1, на Вкраїні ще не відчувалося гостро потреби в друкованім слові.

Але справа різко змінилася зараз же по 1569 р., цебто по політичній Люблінській унії. З цього часу розпочинається вже гострий похід на українську віру, дедалі напруження всього народу все збільшувалось. На оборону батьківської віри та своєї національності міцно стали церковні братства. Для заведення друкарства настав тоді відповідний час.

Власне, постійного, безпереривного друкарства до цього часу у східного слов’янства тоді ще не було. Друкарство появлялося спорадично, трималося декілька років і, не розцвівши, в’януло. Таким от і було те білорусько-українське друкарство, що його розглянув я в попередніх розділах. Друкарство трималося ласкою окремих меценатів і було до певної міри їхньою примхою. У той час воно ще не приносило доброго матеріального зиску, а тому й не могло існувати само по собі; навіть пізніше бідніші церкви частіше вживали писаних книжок, бо ще довго, аж до XVIII віку писана книжка все була дешевшою, ніж друкована, та й довір’я до добре писаної книжки було більшим.

(13)«Псалтырь» Франциска Скорини, видрукований 1517 р. у Празі як посібник для шкільних потреб, та інші книги проникали в Україну і Росію, переписувалися від руки в численних копіях.

Ясно загорілося було наше друкарство ще 1491 р. у Кракові, але згасло того ж самого року. Не горів, а палахкотів Скорина, своїми славними виданнями на цілий слов’янський світ, але 1525 р. спинилися й вони. 1562 р. у Несвіжу, 1564 — у Москві, 1569 — в Заблудові, 1570 р. у Тяпинського розпочалось було друкарство, але зараз же припинилося й воно, а Тяпинський навіть не додрукував розпочатого перекладу Євангелія. Друкарство заводилося навпомацки і шукало собі міцного грунту, де б вже назавжди осісти. І грунт такий знайшовся. Це була українська земля, а саме — столичне місто західної України Львів.

(14)Розпочав цей друк у Львові московський емігрант Іван Хведорович, що й став з того часу першим друкарем на українській землі.

Як місце зародження вже постійного друкарства, друкарство галицької землі надзвичайно цікаве, але, на жаль, воно ще мало досліджене. Друкарству галицької землі випала надзвичайно гірка доля — йому першому доводилося приймати на себе такі дошкульні удари з боку римо-католиків, що увесь час намагалися знищити галицьке друкарство.

Покинувши Заблудів, десь у другій половині 1572 р. з великими труднощами перейшов Хведорович до Львова і тут і заклав 1572 — 1573 р. найпершу друкарню вже на українській землі. Доля судила, щоб ця друкарня Хведоровича стала в нас початком вже постійного українського друкарства — і в цім якраз і полягає велике значення Хведоровича в історії нашої культури. Хведорович не був звичайним собі друкарем — він перший заклав нам постійне друкарство у Львові та Острозі, він був тим мужем, що започаткував нам вже новочасну добу в історії української культури.

(15)Побудова друкарні: 1563 р. «Повеленієм благочестиваго царя и великаго князя Ивана Васильєвича всея Русіи и благословенієм преосвященнаго Макарія, митрополита всея Руси, друкарня сставися в царствующем граде Москве». Післямова «Апостола» 1574 р.

(16)Перші друки

1563 р. квітня 19. Хведорів разом з Петром Мстиславцем розпочав у Москві друкувати «Апостола». «Апостол» 1564 р.

1564 р. березня І. Вийшов у світ в Москві «Апостол», на 6+261 листів, in folio. Каратаєв. Описаніє 1883 о, № 69.

1565 р. вересня 2. Хведорів розпочав разом з Петром Мстиславцем друкувати Часовника. Післяслово до Часовника. 1565 р.

1565 р. жовтня 29. Закінчено друком Часовника на 172 листи. Там же. № 70.

Хведорович вже в добрий час прийшов на українську землю — в скорім часі по смерті його друкарство міцно прищепилося у Львові і вже ніколи не переривалося тут. В Галичині друкарство попало в міцні руки — в руки Львівського Ставропигіального Братства 11, котре хутко почало мати з друкарства добрий собі зиск, а це вже відразу забезпечило друкарство від занедбання. Люди зрозуміли помалу вагу друкованої книжки, повстали організовані школи та книгарні, а це все вже забезпечило безсмертя друкарському станку.

Другою найбільш важливою книгою Івана Федорова, яку надруковано в Львівській друкарні, вважають,(17) Азбуку. Вона — перший слов’янський підручник кирилівським шрифтом. Збереглося лише кілька примірників цієї пам’ятки давньоукраїнського друкарства. Книга складається з 5 восьмиаркушевих зошитів (80 сторінок). У 1580 році виходять у світ Псалтир та Новий Заповіт. Книга мала 988 сторінок. На сьогодні відомо місцезнаходження 48 ії примірників, 6 з них — у країнах далекого зарубіжжя. Того ж року було надруковано "Книжку зібрань речей найпотрібніших коротко викладених…” та "Хронологію” Андрія Римши. "Книжка зібрань речей найпотрібніших коротко викладених…” — перший в історії вітчизняної бібліографії абетково-предметний покажчик, за допомогою якого можна швидко знаходити новозаповітні тексти.


Іван Федорович помер, не викупивши своєї друкарні, котру він заставив ще в кінці 1579 р. львівському жидові Ізраїлю Якубовичу; цей Якубович, по смерті Хведоровича, не дуже поспішав з друкарнею, бо на заставнім акті був підпис також і сина Хведоровича; але коли московські купці почали торгувати в нього цю друкарню, щоб вивезти її на Москву, Якубович поспішив оформити справу боргу з юридичного боку.

(18)ПЕРША КИЇВСЬКА ДРУКАРНЯ

Київ відіграв важливу роль у поширенні книгодрукарства, розвитку мистецтва оформлення книг, поліграфічної техніки. В 1615 р. в Києво-Печерській лаврі було засновано типографію, перша друкована книги якої — "Часослов” побачила світ у 1616 році. Протягом короткого часу навколо друкарні утворився гурток вчених, просвітителів, письменників. Активну роль у ньому відігравали Захарія Копистенський, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, Тарасій Земка та багато інших.

(19)Книжкову продукцію друкарні Києво-Печерської лаври можна поділити на кілька тематичних напрямків:
1. Церковно-служебна література.
2. Богословська.
3. Навчальна.
4. Світсько-полемічна література та віршовані твори.

Лаврська друкарня

Лаврська друкарня видавала і навчальні книги. Поряд з "Часословом” друкарня видала "Лексікон слав’янороскій”, який уклав Памва Беринда.

Більшість видань друкарні виходило давньослов’янською мовою, але друкувались книги й іншими мовами.

Видання Києво-Печерської друкарні відзначались високою поліграфічною технікою. Більшість з них, особливо богословські твори, видавались книгою з аркушами. Такі книги мали парадний вигляд, а, отже, і коштували дорого. Книги, які були розраховані на більш масовий вжиток — "Часослов”, "Псалтир”, "Лексікон”, віршована література друкувалась в піваркуша. Лаврські видання починались з титульного аркуша, прикрашеного гравюрами на сюжет книги. Крім назви книги, на ньому зазначались рік і місце видання. Зі зворотньої сторони вміщувались герб меценатів, які матеріально підтримували друкарню, і вірші, котрі тлумачили геральдичні знаки. Як правило, книги супроводжувались передмовами, присвятами, післямовами.

Текст книги друкувався в рамці, іноді орнаментованій. Сторінки оформлялись заставками, кінцівками. Лаврські видавці намагались яскраво оформити сам текст. Вони використовували двоколірний друк — чорною та червоною фарбами, різноманітність шрифтів.

Оправу лаврських видань виготовляли з дощечок, обтягнутих шкірою, прикрашених тисненням, рамкою з орнаментом, в центрі вміщувався медальйон із зображенням євангельських сцен.

З комерційного боку продаж друкованих книг, особливо призначених для церковного вжитку, був дуже вигідною справою та давав видавцям значні прибутки.



Більшість видань складала церковно-служебна література. У Києві кількома виданнями виходили (20)"Служебник”, (21)"Псалтир”, (22)"Номоканон”, (23)"Тріодь”,(24) "Акафіст”

"Номоканон", помещенный в конце Большого Требника, представляет собой сокращенный и переработанный свод правил, заимствованных главным образом из основного канонического кодекса Православной Церкви. Отсюда и его полное название "Номоканон, сиречь Законоправильник, имея Правила, по сокращению, Святых Апостолов, Великого Василия и Святых Соборов".

Тріодь — богослужебная книга в Православии, содержащая трипесненные каноны (трипеснцы), откуда и происходит название.


(25)ДРУКАРСТВО НА ЧЕРНІГІВЩИНІ

Друкарня Єлецького монастиря

Виникнення друкарства на Чергінівщині безпосередньо пов’язано з іменем церковного діяча Кирила Транквіліона. Близько 1625 року його було призначено на посаду архімандрита Єлецького монастиря в Чернігові. Наприкінці життя він заснував у Єлецькому монастирі друкарню і в 1646 р. надрукував збірник своїх віршів та прозаїчних творів під назвою "Перло многоцінне”. Ця книжка — єдиний відомий твір, який було надруковано в Єлецькій друкарні. Вважається, що після смерті К.Транквіліона (1646 р.) вона припинила своє існування.

(26)Новгород-Сіверська друкарня

Відродження друкарства на Чергінівщині відноситься до часу, коли посаду архієпископа Чернігівського та Новгород-Сіверського займав відомий літературний та політичний діяч XVII ст. Лазар Баранович. У 1670-х роках він відкрив друкарню в Новгороді-Сіверському.

Роботи з її створення і функціонування очолив безпосередньо Симеон Ялинський. Судячи з видань цієї друкарні, вона почала функціонувати близько 1675 року. Книги одразу почали друкуватись українською і польською мовами. Друкувались богослужебні книги. Більшість видань складали твори, написані власне Лазарем Барановичем та його друзями — Іонакієм Галятовським, Дмитром Ростовським. Живучи в Чернігові, Л.Баранович не мав можливості приділяти друкарні належної уваги. Джерела засвідчують, що він був незадоволений її роботою, зокрема з великою кількістю орфографічних помилок у текстах та шахрайствами з боку С.Ялинського. Друкарня Троїцького монастиря у Чернігові

Наприкінці 1679 року Новгород-Сіверську друкарню було перевезено до Чернігова і розташовано в Троїцько-Іллінському монастирі. Разом з друкарнею переїхав до Чернігова і Симеон Ялинський. У вересні 1679 р. Л.Баранович уклав з ним новий контракт. На новому місці діяльність друкарні спрямовувалась у тому ж напрямку що й у Новгороді-Сіверському. В друкарні видавались богослужебні книги, твори Л.Барановича та інших українських письменників кінця XVII ст.

Як стверджують джерела, С.Ялинський представник засновника Новгород-Сіверської (потім — Чернігівської друкарні) Л.Барановича не дуже розумівся на друкарській справі. Незабаром стало відомо про його шахрайські вчинки. Приступивши до створення друкарні, С.Ялинський отримав 4000 злотих (1000 карбованців). Саме такої суми мало вистачити на створення друкарні і видання великого твору Л.Барановича "Труби словес праведних”. Але останній вимушений був передати цю книгу у друкарню Києво-Печерської лаври.

У першій чверті XVII ст. в Україні працювало 25 друкарень у 17 містах та містечках. Їхня робота потребувала розгортання цілої низки суміжних виробництв, пов’язаних з виготовленням друкарських верстатів, шрифтів, засобів гравіювальної техніки, фарб, паперу тощо. Тим часом С.Ялинський домовився з новгородським архімандритом про продаж йому 3000 накладу граматики. Надрукувавши цей наклад та відливши частину шрифтів, С.Ялинський продав їх без відома Л.Барановича.

Переконавшись у шахрайстві, Л.Баранович звільнив С.Ялинського з посади і запросив друкарського майстра Лукаша з Вільно, який за 3000 злотих (660 крб.) навчив троїцьких ченців відливати літери і виготовляти друкарські фарби.

Діяльність Чернігівської друкарні тривала і після смерті Л.Барановича (1693 р.). У 1969 р. було надруковано панегірик М.Армашенка на пошану І.Мазепи під заголовком "Theatrum perennis gloriac” ("Поприще вічної слави”).

(27)З середини XIX ст. посилюються репресивні та цензорські заходи щодо української книги. В таких умовах книги українською мовою практично перестають друкуватись. У 1874 р. було видруковано лише 1 книгу, в 1848 р. — 3 книги, 1849 — 2 книги, 1850 р. — 1 книгу, 1851 р. — 2 книги, 1852 — 3 книги, 1853 р. — 1 книгу, 1854 р. — 3 книги, 1855 р. — 4 книги, 1856 р. — 5 книг.

Наприкінці 50-х — початку 60-х років XIX ст. у зв’язку з полегшенням загального режиму в Росії послабшали й цензурні репресії щодо української книжки. Тому кількість друкованих українських книжок зростає. В 1857 р. вона склала 12 книжок, 1860 р. — 24 книги, 1861 р. — 33 книги, 1862 р. — 41 книгу.

Однак Валуєвський указ 1863 р. докорінно змінив ситуацію.

(28)Наслідком цього указу стало різке скорочення кількості українських видань. У 1863 р. випущено 16 книг, у 1864 р. — 11 книг, 1865 р. — 6 книг, 1866 р. — не випущено жодної книги, 1867 р. — 3 книги, 1868 р. — 3 книги, 1869 р. — 1 книгу, 1870 р. — 5 книг.

У травні 1876 року вийшов так званий Емський указ царя Олександра II. Указ було видано в м. Емсі (Німеччина).

Наслідки закону 1876 р. були для українського друкованого слова жахливі. Видання книжок наукового змісту, книжок для шкіл припинилося. Спроби авторів видати книги закінчувались невдало. (29)Тому в 1877—1879 рр. виходить з друку лише по дві книги, 1880 р. — 6 книг. Тільки у період 1881—1883 рр. відбувся підйом — з’явилось 76 українських видань. Після цього до 1917 р. спостерігалось скорочення видань українською мовою.

(30)СУМНІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДРУКАРСТВА.
ТАК НИЩИЛАСЬ УКРАЇНСЬКА КНИГА.

1626 р. — наказ Синоду митрополитові України зібрати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них впровадити нові московські видання.

1627 р. — Указом царя московського Олексія Михайловича і патріарха Філарета наказано було книги українського друку зібрати і спалити. Так, у Москві серед спалених книжок було "Учительноє євангеліє” Транквіліона Ставровецького та "Катехизис” Лаврентія Зизанія Пустаковського.

1672 р. — указ про заборону в усіх містах усіх чинів людям тримати вдома та на території Польщі книги українською мовою.

1677 р. — Патріарх Московський Іоаким наказав в українських церковних книгах вирвати сторінки, які мають відмінності від московських видань.

1689 р. — Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати "Четьї-мінеї” (I том) Дмитра Ростовського.

1690 р. — Московський патріарх Іоаким указом заборонив усе українське письменство, а "Четьї-мінеї” (I том) Данила Заточника звелів спалити.

1693 р. — лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону друкування будь-яких книг українською мовою.

1709 р. — Указ Петра I про заборону друку книг українською мовою. Книги, друковані церковно-слов’янською мовою, за цим указом слід звіряти з російськими виданнями, щоб у них ніякої різниці не було.

1720 р. — Указ російського царя Петра І про заборону Києво-Печерській та Чернігівській друкарням видавати книги українською мовою.

1720 р. — знову указ Петра I, щоб книг ніяких, крім церковних попередніх видань, на Україні не друкувати, а ті старі книги з книгами великоросійського друку звіряти, щоб ніякої різниці і особливого наріччя в них не було.

1720 р. — Петро I видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб "... во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные”.

1721 р. — наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у "синодальну контору для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й звірення клеймом цензора”.

1724 р. — друкарня Києво-Печерської лаври оштрафована на 1000 карбованців за друкування книг не в усьому схожих з великоросійськими. На таку ж суму і за таку ж "провину” оштрафовано і Чернігівську друкарню.

1766 р. — Синод видав суворий наказ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московських друкарнях друкуються та апробовані Синодом.

1769 р. — указ московського православного Священного Синоду про вилучення в населення українських букварів та українських текстів з церковних книг.

1786 р. — Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московськими виданнями не було.

1789 р. — У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано "Порівняльний словник усіх мов”, у якому українська мова зазначається як російська, спотворена польською.

1859 р. — Міністерство віросповідань та наук Австро-Угорської імперії заборонило українську абетку в Східній Галичині та Буковині, замінивши її латиницею.

1863 р. — циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону друкування книг українською мовою, за винятком літературних творів, та й то лише після ретельної перевірки їх російськими цензорами.

1876 р. — Емський указ царя Олександра II про заборону ввезення з-за кордону та друкування в Російській імперії будь-яких книг і перекладів українською мовою.

1881 р. — закон про дозвіл друкувати словники українською мовою, але російським правописом.

1887 р. — рукопис української граматики було повернуто цензурою з написом "Нема потреби дозволяти до друку граматику тієї мови, що приречена на небуття”.

1892 р. — російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.

1894 р. — указ про заборону ввезення українських книг із-за кордону.

1895 р. — заборона друкування українських книг для дітей.

1914 р. — Указ Миколи I про заборону української преси.

1946 р. — Рада Міністрів УРСР затвердила новий (наближений до "общепонятного” російського) український правопис.

1958 р. — ЦК КПРС ухвалив постанову про перехід українських шкіл на викладання російською мовою, яка завдала важкого удару українській мові і книзі.

1964 р. — Умисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР, внаслідок якого у Києві загинули тисячі рідкісних видань.

1969 р. — ЦК Компартії України прийняв постанову про посилення цензури.

1978 р. — Колегія Міністерства освіти УРСР схвалила директиву "Про удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки”.

1983 р. — ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову "Про додаткові заходи щодо покращення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік”, яка стала черговим етапом на шляху російщення української освіти і нищення української книги.



Категорія: Історія редагування | Додав: StudentSun | Теги: Редагування, презентація, книгодрукування
Переглядів: 2339 | Завантажень: 116 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]