Протягом першого післявоєнного десятиріччя західна драматургія пережила великі зміни. Формуються нові течі, з’являються нові імена. У Німеччині (ФРН) з’являється так звана «документальна драма» (П. Вайс та ін.), у Великобританії загальну увагу привертає творчість так званих «сердитих молодих людей» (Д. Осборн, Ш. Ділені, Д. Арден, К. Еміс та ін.). На початку 50-х років на повен голос заявив про себе і «театр абсурду», виникнення якого пов’язуються з паризькими прем’єрами п’єс Е. Йонеско «Голомоза співачка» і С. Беккета «Чекаючи на Годо».

Термін «театр абсурду» потрапив у літературний обіг з легкої руки англійського літературознавця Мартіна Ессліна, який за кількома типологічними ознаками об’єднав групу різних за віком та походженням драматургів.  Серед них: французькі митці Ежен Йонеско, Семюель Беккет, Фернандо Аррабль, Жен Жене, англієць Нарольд Пінтер, американець Едвард Олбі, італієць Діно Буццаті, німець Ґюнтер Ґрасс та ін. Їхнім творам були властиві спільні риси, а саме: руйнування сюжету і композиції, невизначеність часу й місця дії, ірраціоналізм, використання абсурдних ситуацій, словесних нісенітниць.

Слід зауважити, що драматурги, котрих було об’єднано поняттям «театр абсурду», не погоджувалися з такою назвою. Ежен Йонеско зауважував: «Правильніше було б назвати той напрям, до якого я належу, парадоксальним театром, точніше навіть – «театром парадоксу». Ми – я, Беккет, інші, абсолютно незалежно один від одного, почали показувати світ і життя в їх реальній, дійсній, а не причепуреній, не підсолодженій парадоксальності. Вірніше, трагічності».

Центральне для нової драматургії поняття абсурду не збігається з його словниковим значенням – «нісенітниця», «безглуздий». Категорія абсурду приходить у театр насамперед з філософії екзистенціалізму. У своєму есе «Міф про Сізіфа» Альбер Камю писав, що абсурд – це метафізичний стан людини у світ, він нагороджується із зіткнення  людського бажання «бути щасливим і збагнути розуміння життя» з «безмовною нерозумністю світу». Камю відзначив, що людина відчуває себе «чужою» у всесвіті, вона є вигнанцем у ньому; «розлад між людиною і життям, що її оточує, між актором і декораціями і дає, власне, почуття абсурду».

Драми «абсурдистів», які шокували і глядачів, і критиків, нехтували драматичними канонами, застарілими театральними нормами, умовними обмеженнями. Фантастика у них змішується з реальністю. Драматурги-абсурдисти майже одностайно твердили про те, що комічне – трагічне, а трагедія – сміховина. Сюжети їхніх творів часто-густо свідомо руйнуються: подіє вість зведена до абсолютного мінімуму, а замість драматичної природної динаміки на сцені панує статика. Зазнає руйнування й мова персонажів, які, до речі, нерідко просто не чують і не бачать одне одного, промовляючи «паралельні» монологи в порожнечу.

Одним із видатних творів абсурдистської драми є трагікомедія «Чекаючи на Годо» (1953), яку написав французький драматург, ірландець за походженням, Семюель Беккет (1906 – 1989). Вона, як і багато інших п’єс Беккета, презентує не послідовність події та зміни, ними викликані, а певну статичну ситуацію. Твір характеризується повною відсутністю як самої дії, так і її місця та часу.

«Чекаючи на Годо» С. Беккета – це водночас і трагедія людини у світі, ворожому і незбагненному, і комедія двох волоцюг, Владіміра і Естрагона, які розважають глядачів жартами у стилі циркових клоунів. Це також притча про життя, яким воно уявляється сучасній людині. Беккета називали песимістом, «апостолом відчаю», однак в основі цього глибокого і гіркого розпачу лежить надія. Недаремно, коли у 1969 році Семюеля Беккета нагородили Нобелівською премією («за сукупність новаторських творів у прозі й драматургії, в яких трагізм сучасної людини перетворюється на її тріумф»), представник Шведської академії зауважив, що глибинний песимізм Беккета «містить у собі таку любов до людства, яка, заглиблюючись у безодню мерзенності й відчаю, лише зростає і, коли відчай здається безмежним, з’ясовується, що співчуття не має меж».