Курт Воннегут народився в Індіанаполісі, штат Індіана, в сім’ї архітектора. Утім, в роки Великої Депресії добробут сім’ї швидко зійшло «нанівець».

Перший літературний досвід Воннегут отримав у школі, де два роки був редактором щоденної шкільної газети. У 1940 р. Воннегут вступив до хімічного факультету Корнельського університету і одночасно став працювати в газеті «Cornell Daily Sun». Навчався він старанно, і у 1943 р. його могли б відрахувати за неуспішність, якби він не записався в армію. У грудні 1944 р. Воннегут потрапив в полон до нацистів і був відправлений у дрезденську в’язницю. Разом з товаришами по нещастю пережив бомбардування Дрездена союзною авіацією в лютому 1945 р. ­­– їх врятувало те, що вони сховалися в підвалах бойні.

У травні 1945 р. Курт Воннегут повернувся до Америки, провчився два роки в університеті Чикаго, одночасно працюючи поліцейським репортером, потім переїхав до Скенектаді і влаштувався на роботу в компанію «Дженерал Електрик». Саме там почалася його письменницька кар’єра: у лютому 1950 р. журнал «Колльерс» опублікував оповідання «Доповідь про ефект Барнхауза». Наступного року Воннегут звільнився з «Дженерал Електрик» і разом з сім’єю переселився в Массачусетс. До 1959 р., коли був опублікований роман «Сирени Титана», Воннегут встиг надрукувати десятки розповідей, попрацювати вчителем у школі для розумово відсталих дітей, був торговим представником концерну «Сааб» та ін. Потім були опубліковані ще чотири романи, а завершилося це бурхливе десятиліття випуском у 1969 р. найкращого роману Воннегута «Бійня номер п’ять».

У 70-х – 80-х рр. Воннегут продовжує активно писати і публікуватися – друкуються романи «Сніданок для чемпіонів» (1973), «Рецидивіст» (1979), «Малий не промах» (1982), «Галапагоси» (1985), «Мати пітьма »(1986), «Синя борода» (1987), «Фокус-покус» (1990). У 1997 р. він публікує роман «Time Quake», який стає одним з помітних подій в американській літературі останнього десятиліття XX століття.

Курт Воннегут-молодший – один з найвідоміших американських прозаїків. Про нього і його творчість написані ґрунтовні наукові монографії та дисертації, маса критичних статей і рецензій, журналісти без кінця звертаються до нього з проханням про інтерв’ю.

Головний парадокс художнього методу Воннегута полягає в тому, що про найкризовіші, трагічні моменти людського життя він розповідає зі сміхом. У його романах ми спостерігаємо смертельну гру в життя, яку веде людина. Це зіткнення двох планів – глибокого філософського змісту з зовнішньої карнавальних вираження – і створює той неповторний воннегутовской стиль, секрети якого постійно випитував у письменника.

Наскрізний гротеск, сатира і найгіркіша іронія, парадокси, що створюють ефект обманутого очікування, що здається алогізм людських вчинків і повне руйнування стереотипів – всі ці елементи стилістики, словесна гра, повною мірою розкривається у Воннегута. Дивний, на перший погляд, прийом реагувати сміхом на нерозв’язні проблеми має під собою серйозне підґрунтя. «Найсміливіші жарти виростають з найглибших розчарувань і відчайдушних страхів», – вважає письменник.

Курт Воннегут помер 11 квітня 2007 р. отримавши черепно-мозкову травму, після падіння за кілька тижнів до цього.

«Мне представляется отвратительной и комичной присущая нашей культуре особенность ждать от любого человека, что он всегда в состоянии разрешить все свои проблемы. Имеется в виду, что проблема всегда может быть решена, если ты приложишь еще чуть больше усилий, чуть больше борьбы. Это настолько не соответствует истине, что мне хочется рыдать или смеяться. Опять же в соответствии с культурной традицией американцы не имеют права плакать. Поэтому я не много плачу — но очень много смеюсь.»

«Бійня номер 5, або або Хрестовий похід дітей»

Курт Воннегут належав до плеяди тих найвідоміших американських письменників, творчість яких була гідно оцінена як у себе на батьківщині, так і за її межами. У літературознавстві поширеною стала думка, що американський романіст своєю творчістю заявив про народження нового — «воннегутівського» стилю, який щонайбільше втілився в романі «Бійня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей».

Зображені в романі події мали безпосереднє відношення до життя Воннегута. Цей твір став етапним для Воннегута — насамперед тому, що він являв собою його творчу автобіографію.

Простір роману — це розгорнутий символ художньої свідомості самого письменника, який намагався себе осмислити. У творі була наявна фігура автора як самостійного персонажа, який рефлектував, прагнув проникнути в глибини своєї психіки. Крім того, присутність автора відчувалася в образах інших героїв.

На початку роману автор — оповідач повідомляв про своє бажання написати твір про бомбардування Дрездена в 1945 році, свідком якого він став. Ця операція була проведена, з точки зору воєнних стратегів, блискуче: руйнівним ударом авіації місто супротивника було знищене протягом усього декількох годин. Було б цілком логічно, якщо б Воннегут, який сам особисто брав участь у війні проти німців, сприйняв бомбардування Дрездена як акт справедливої помсти за всі здійснені ними злочини. Однак автор «Бійні» здригався від жаху. Він нагадував читачеві, що квітуче і прекрасне місто миттєво перетворилося на груду каміння та попелу, а кількість загиблих, серед яких переважали жінки, люди похилого віку і діти, перевищувала цифру в сто тисяч. Жоден етичний принцип, ніяка цілеспрямованість не в силі виправдати те, що здійснили союзники. Бомбардування Дрездена було абсолютно безглуздим. Саме ця безглуздість поставала загрозливо катастрофічною.

Ще одним аналогом дрезденської бійні, який знайшов відображення в назві твору, Воннегут назвав «хрестовий похід дітей», який за історичними джерелами розпочався в 1212 році з проповіді двох одержимих підлітків про те, що Бог мав віддати Святу землю в руки безгрішних дітей, і навіть море розступилося перед ними. У цьому поході взяли участь діти з Франції та Німеччини. Усталеною стала думка, що частина з них загинула під час штормів, але більшість була продана в рабство на Сході.

Цей приклад достеменно ілюстрував ситуацію, коли важко було адекватно і об'єктивно дати оцінку певним історичним подіям. Американський письменник прагнув розібратися в тому, що сталося, підбирав ті слова, які б адекватно відтворювали його ставлення до дрезденського бомбардування. У самому тексті твору Воннегут зазначав, що робота над романом давалася йому не так уже й легко, книга не писалася. Саме ця творча невдача, нездатність розібратися в найголовнішій події його життя призвела до усвідомлення думки про незбагненність буття. Письменник прагнув переконати читачів, що думка про досконалість і раціональність світу була хибною.

Хоча американський романіст відкрито заявляв, що в творі йшлося виключно про бомбардування, проте не було розширених описів цієї події. Навіть її наслідки чітко не були окреслені. Здавалося, письменник навмисне уникав можливості зайвий раз заглибитися в сутність трагедії. Насамперед це могло бути пояснено пошуком можливих варіантів ідеологічного осмислення війни та її наслідків. Він піддав сумніву підтриману більшістю думку про те, що бомбардування Дрездена було карою за злочини німців перед людством. Закономірно, що подібна думка, виправдавши і пояснивши хід історії, провокувала подальше виникнення такого роду «бійнь». Звідси саме тлумачення романів такого типу, як «антивоєнних» (спрямованих проти війни) позбавлене глузду.

Таким чином, у своєму романі автор піддав сумніву існування таких понять, як «героїчна війна», «герої війни», «героїзм» тощо. На сторінках твору він полемізував із своїми сучасниками щодо причини їх виникнення і подальшого масового використання. Воннегут намагався довести, що принцип «героїзації» війни насправді не такий уже й безневинний. Мистецтво такого типу (варто зазначити, що більшість творів про війну мали саме такий характер) було набагато загрозливіше, ніж сама війна. У цьому намагалася переконати автора «Бійні» і Мері О'Хейр (до речі їй та Герхарду Мюллеру — таксисту — й присвячено цей твір), коли дізналася про його бажання написати роман про війну: «Вы притворитесь, что вы были вовсе не детьми, а настоящими мужчинами, и вас в кино будут играть всякие Фрэнки Синатры и Джоны Уэйны или ещё какие-нибудь знаменитости, скверные старики, которые обожают войну. И война будет показана красиво, и пойдут войны одна за другой. И драться будут дети, вон как те наши дети наверху».

Письменник намагався утвердити думку про абсурдність виникнення і функціонування такого поняття, як «героїзм». Оскільки війна як явище абсолютно безглузде, то не могло навіть і мови йти про те, що участь у ній, смерть, подвиг мали якусь цінність. Саме тому в романі К. Воннегута про війну були відсутні майже всі атрибути класичного воєнного роману. Письменник зайвий раз намагався підкреслити, що його провини в тому як письменника, як майстра своєї справи не було. Він володів усіма прийомами майстерного написання епічного твору і доводив це, розкривавши перед читачем те, що мало завжди залишатися за лаштунками. Таким чином, увага читача з тексту твору переносилася на творчий процес, який супроводжував його появу, і сам роман оповідав про те, як писався роман, точніше, про те, як він не писався.

К. Воннегуту так і не вдалося написати роман. Твір являв собою нотатки, чернетки, уривчастий текст, який потребував доопрацювання. Хронологія подій була порушена, інколи читач не міг логічно співвіднести просторово-часові межі твору. Такими були стиль автора, концепція його творчості. Письменник намагався запевнити читача, що роман створювався в нього на очах, саме це змусило його забути про існування минулого, теперішнього і майбутнього, і переконатися в тому, що час зупинився.