Бог «маленьких людей»

«Я прагну милосердя, а не жертв!

І кажу весь час і настійливо: Бог – це Бог живих, а не мертвих».

Г. Белль

Німецький прозаїк, належить до числа найпопулярніших німецькомовних письменників ХХ ст. У своїх творчості з позицій моральності критикував націоналізм-соціалізм, війну, зростання споживацьких настроїв. Характер творів письменника і його політичні погляди визначає прагнення побудувати гуманістичне суспільство. «Белль завжди був письменником великого масштабу, стурбованим долею як цілого покоління німців, так і окремою особистістю, змушеною жити у грандіозних сучасних міських мурашниках» (У.Є. Уїлл).

Основні твори: романи «Де ти був, Адаме?» (1951); повісті «Поїзд приходить вчасно» (1949), «Більярд о пів на десяту» (1959), «Очима клоуна» (1963), «Груповий портрет з дамою» (1971) численні  оповідання та есе тощо.

Гуманізм високохудожніх і глибокозмістовних творів Белля привернув до нього увагу читачів усього світу: його книги перекладено 48 мовами. Про величезну міжнародну популярність Белля свідчить і той факт, що у 1972 році йому було присуджено Нобелівську премію з літератури, Генріх Белль завжди відстоював ідею миру між народами, брав участь у громадянських акціях, публіцистичними статтями, боровся за перемогу людяності й добра в усьому світі. Пережите знаходило відображення у творчості, яка сама по собі була втручання у життя.

Генріх Белль народився у Кельні 21 грудня 1917 року. У статті «Про самого себе» він писав: це був час, «коли мій батько, солдат ландштурму, охороняв міст, коли у найстрашніший і найголодніший рік світової війни у нього народилася восьма дитина, коли двоє дітей померли ще маленькими, коли мій батько про-клинав війну й дурня — кайзера, пам'ятник якому він мені пізніше показував». Атмосфера війни і негативне ставлення до неї входять у життя Белля з раннього.

Генріх Белль сприймав релігію насамперед як систему моральних норм. Діти в родині скульптора й теслі Віктора Белля виховувалися на гуманістичних ідеалах, почували відразу до воєнщини (а згодом — до фашизму). Разом з батьком сини милувались експозиціями, пізніше скаже, що вони для нього були, можливо, «важливішими навіть, ніж Достоєвський або Честертон».

У 1933 році влада в Німеччині перейшла до Гітлера. Родина Беллів сприйняла цю подію як особисте нещастя. Розбудова Третьої імперії почалась із страт і реп-ресій. І хоча безпосередньо Беллям ніщо не загрожувало, їм були ненависні й нові порядки, й новий фюрер нації. Старший брат став членом підпільної антифаши-стської спілки католицької молоді, й Генріх не раз був присутній на нелегальних засіданнях керівництва цієї спілки, що відбувалися в їхньому домі. Сам Генріх відмовився вступити до союзу гітлерівської молоді, що було виявом мужності, адже з двохсот гімназистів так вчинило лише троє. Коли Генріх зустрічав на вулицях рідного міста загін штурмовиків або ж гітлерівської молоді під прапором із свастикою, він швидко ховався у першому — ліпшому подвір'ї, щоб не віддавати честь. Белль писав пізніше, що в дитинстві та юності він пережив три ступені загрози своєму існуванню — економічний (пов'язаний зі світовою економічною кризою 1929—1932 pp.), політичний (прихід Гітлера до влади) і власне воєнний. І з кожним ступенем для нього все відчутнішою ставала ворожість навколишнього світу. До програми гімназії ввели обов'язкове вивчення книги Гітлера «Майн кампф». Загроза війни нависала. Юнаки дедалі ясніше усвідомлювали, що «вчаться не для життя, а для смерті». Не радував атестат зрілості, який Генріх одержав весною 1937 року.

Ставлення Белля у тридцяті роки до нацистського режиму можна назвати станом «внутрішньої еміграції», якою для нього були родина та її найближче оточення, де панували свої моральні цінності. Та відокремлене життя не могло тривати довго. У липні 1939 року Белля було мобілізовано «на кілька тижнів для участі в нав-чаннях». У солдатській шинелі Генріх Белль пройшов усю війну, побував у багатьох країнах. На власні очі побачив страхіття війни, жорстокість фашизму; кілька місяців провів у полоні. Восени 1945 року повернувся додому; там його чекали руїни. Він відбудовує житло для себе й своєї родини (одружився Белль у 1942 році).

Генріх Белль належав до «покоління, що повернулося»; і він, і всі інші, хто воював, повернулися з несправедливої війни з поразкою. Художня література мала розповісти про долю цього покоління німців, дитинство яких було отруєне фашизмом, а юність розтоптана війною. Тому література «покоління, що повернулося», є не тільки антивоєнною, а й антифашистською. Ненавистю до фашизму пройнята творчість таких різних письменників, як Вольфганг Борхерт, Генріх Белль, Ганс Вернер Ріхтер, Вольфганг Кеппен та ін. Більшість із них у вересні 1947 року об'єдналися у творчу спілку під назвою «Група 47». Саме ця група визначала протягом двох десятиріч (1947—1967) розвиток літератури ФРН. Це був колектив однодумців, яких об'єднували спільна доля, спільна ідеологічна й естетична платформи. Ідеологом спілки був письменник Вольфганг Борхерт. Він помер у рік виникнення групи, але його пристрасний заклик осмислити уроки війни почули німецькі письменники і зробили своїм творчим гаслом слова Борхерта: «Ніколи не оповідай своїм дітям казок про священну війну, кажи правду, яка вона є, правду багрову, наче кров, наче спалахи гарматного вогню, наче зойки жаху». Громадянська позиція членів «Групи 47» відзначалася постійним інтересом до проблем сучасності.